Мандри убивці - Робін Хобб

— Мені вже казали таке у Ферроу. Це бакійська порода. Ми їх використовуємо для випасу овець.

Ти за це поплатишся. Я тобі обіцяю.

Замість відповіді, я схилився, поплескав його по спині, тоді почухав за вухами.

Нічноокий, метельни хвостом.

— Це вірний старий пес. Слід було мені здогадатися, що він не залишиться сам.

Чого тільки я не терплю заради тебе.

Він метельнув хвостом. Один раз.

— Бачу. Гаразд. Найкраще тобі піти всередину й лягти спати. Іншого разу не відходь сам. За жодною потребою. Принаймні попередь мене. Коли мої люди на варті, то стають нервовими. Можуть перерізати тобі горло, перш ніж розпізнати.

— Розумію.

Я пройшов просто повз двох таких.

— Ніку, то ти ж не проти, так? Я про собаку. — Намагався поводитися по-дружньому й зніяковіло. — Він може залишатися надворі. Це добрий сторожовий пес, справді.

— Тільки не сподівайся, що я його за тебе годуватиму, — буркнув Нік. — І щоб він не завдавав нам клопотів.

— О, я певен: він не завдаватиме жодного клопоту. Правда ж, хлопчику?

Старлінг вибрала саме цю мить, щоб підійти до дверей.

— Ніку? Ф… Томе?

— Ми тут. Ти мала рацію, він просто ходив відлити, — спокійно відповів Нік.

Узяв Старлінг за плече та повів її назад до кошари.

— Що це? — зажадала вона, її голос лунав майже тривожно.

Зненацька я мусив ризикнути всім, покладаючись на її сприт і нашу дружбу.

— Просто пес, — швидко сказав я. — Нічноокий, вочевидь, зірвався з прив’язі. Коли я залишав його в Кріса, то просив пильнувати за ним, бо він захоче податися за мною. Та Кріс не послухав, і ось він тут. Думаю, доведеться забрати його з собою в Гори, хай там що.

Старлінг втупилася у вовка. Її очі були такими ж широкими й чорними, як нічне небо над нами. Нік сіпнув її за руку, і вона нарешті обернулася до дверей.

— Думаю, так, — насилу вимовила вона.

Я мовчки подякував Еді та всім іншим богам, які тільки могли мене вислухати.

— Залишайся тут і стережи, ти добрий песик, — сказав я Нічноокому.

Розважайся цим, доки можеш, менший братчику.

Він упав на сніг біля візка. Я сумнівався, що зостанеться там довше, ніж кілька ударів серця. Я пішов досередини за Старлінг і Ніком. Той щільно зачинив за нами двері, взяв їх на засув. Я роззувся. Стріпнув сніг із плаща, тоді загорнувся в покривала. Сон зненацька підійшов дуже близько, разом із глибоким полегшенням, яке я відчув. Нічноокий повернувся. Я знову цілісний. Я в безпеці, з вовком біля дверей.

Нічноокий. Я такий радий, що ти тут.

Ти дивно це показуєш, — відповів він, та я чув, що це більше веселить його, ніж дратує.

Чорний Рольф переслав мені звістку. Регал намагається звернути проти нас Стару кров. Обіцяв їм золото, якщо вони полюватимуть для нього. Ми не повинні надто часто розмовляти.

Золото. Що золото для таких, як ми? Не бійся, менший братчику. Я тут, щоб знову дбати про тебе.

Я заплющив очі та провалився в сон, сподіваючись, що він має рацію. Балансуючи якусь мить на краю свідомості, я відзначив, що Старлінг не розіслала своїх покривал поруч зі мною. Сиділа на них по той бік приміщення. Біля Ніка. Голова при голові, тихо про щось розмовляли. Вона засміялася. Я не розібрав сказаних нею слів, але в тоні відчувалися спокушування та виклик.

Я майже відчув укол ревнощів. Вилаяв себе за це. Вона була моєю супутницею, не більше. Що мені до того, як вона проводить свої ночі? Минулої ночі вона спала в мене за спиною. Цієї ночі не зробить цього. Я вирішив, що це все вовк. Старлінг не могла його прийняти. Не вона перша. Розуміти, що я віттер, — не те саме, що постати перед пов’язаною зі мною твариною. Ну що ж. Так воно вже було.

Я спав.

Десь уночі я почув легенький дотик. Легенький мазок Скіллом по моїх чуттях. Я насторожився, але чекав непорушно. Не відчував нічого. Може, я вигадав це або воно мені приснилося? Тут мені спав на думку тривожніший здогад. Може, це Веріті, і він надто ослаблений, щоб зробити щось сильніше, ніж просто сягнути до мене. А може, Вілл. Я лежав тихо, мріючи сягнути назовні й боячись цього. Так дуже хотів знати, чи з Веріті все гаразд. Після тієї ночі, коли він розгромив Регалову групу, я нічого від нього не чув. «Йди до мене», — сказав він. А якщо це було його передсмертне бажання? Що, коли всі мої пошуки приведуть мене тільки до його костей? Я відігнав страх і спробував відкритися.

Свідомість, що торкнулася моєї, належала Регалові.

Я ніколи не скіллив до Регала, лише здогадувався, що він спроможний на Скілл. Навіть зараз не цілком довіряв своїм відчуттям. Сила Скіллу радше відповідала Віллові, але почуття, виражені ним, належали Регалові.

І жінку ти теж не знайшов? — Він скіллив не до мене. Сягав до когось іншого. Я посміливішав, ризикнув підступитися ближче. Намагався бути відкритим на його думки, не сягаючи їх.

Ще ні, мій королю. — Барл. Приховує свій страх за офіційністю та ґречністю. Я знав, що Регал відчуває це так само виразно, як і я. Знав навіть, що його це тішить. Регал ніколи не був спроможний зрозуміти різницю між страхом і повагою. Не вірив, що хтось може його поважати, окрім як просмердівшись страхом. Та я не думав, що це поширюється на його власну групу. Намагався здогадатися, чим він їм погрожує.

І про бастарда нічого? — зажадав Регал. Зараз сумніву не було. Регал скіллив, використовуючи силу Вілла. Чи це означало, що він не має власного Скіллу?

Барл зібрався на силі.

Мій королю, я не знайшов жодного його сліду. Певен, що він мертвий. Цього разу справді мертвий: порізав себе отруєним лезом, бо розпач, який він відчував у цю вирішальну мить, був абсолютним. Жодна людина не може вдати цього.

Тож мусить бути тіло, чи не так?

Воно десь і є, мій королю, я в цьому не сумніваюся. Ваші стражники просто ще його не знайшли. — Ця думка прийшла від Каррода, який не тремтів од страху. Він приховував цей страх навіть від себе самого, видаючи його за гнів. Я розумів, що він міг мати потребу чинити так, але сумнівався, чи це розумно. Такий прийом змусив Каррода протиставитися Регалові. А Регал не цінував людей, які кажуть те, що думають.

Може, я мав би покласти на тебе командування вершниками, що шукають його на дорогах, — ласкаво запропонував Регал. — Заодно пошукаєш, хто перебив увесь Болтів патруль.

Мілорде королю, — почав було Каррод, та тут Регал заглушив його, ревнувши: — МОВЧАТИ! — Вільно черпав силу Вілла, щоб це зробити. Зусилля нічого йому не коштувало.

Я вже раз повірив у його смерть, і ця довіра до слів інших ледь не коштувала мені життя. Цього разу я побачу його, побачу порізаного на шматки, і тільки тоді заспокоюся. Дурнувата Віллова спроба заманити бастарда в пастку жалюгідно провалилася.

Можливо, тому, що він уже мертвий, — посмів припустити Каррод, і це було помилкою з його боку.

Потім я став свідком того, про що