Мандри убивці - Робін Хобб

class="p">Я сподівався було повернення до міста на ніч, проте Старлінг умовилася з Пелф, що заплатить піснями за їжу для нас, а потім і за кімнату, в якій ми переночуємо. Мені не надто хотілося спати серед незнайомців, але я подумав, що це може виявитися безпечнішим, ніж повернення до міста. Хоча страви, що їх Пелф приготувала для нас, не були такими смачними, як у заїзді Старлінг учора ввечері, однаково виявилися куди кращими за цибулево-картопляну юшку. Вона подала нам товсті пластівці смаженої шинки з яблучним соусом та начинений фруктами пиріг, посипаний насінням і прянощами. Тоді принесла пиво й приєдналася до нас за столом. Ми невимушено порозмовляли на загальні теми. Після трапези Старлінг виконала для дівчинки кілька пісень, але я виявив, що очі в мене злипаються і насилу можу втримати їх розплющеними. Попросив, щоб мені показали кімнату, а Старлінг сказала, що вона теж утомлена.

Пелф показала нам приміщення над розкішним покоєм Ніка. Колись це була дуже гарна кімната, але сумніваюся, щоб останніми роками її часто використовували. Дівчинка розпалила вогонь у каміні, та холод і запах цвілі, що були наслідками довголітнього занедбання, далі наповнювали кімнату. Там було велике ліжко з периною і посірілим балдахіном. Старлінг критично його обнюхала, а тільки-но Пелф вийшла, зайнялася стяганням покривал і розкладанням їх на лаві, перед каміном.

— Так вони заодно провітряться і нагріються, — зі знан­ням справи сказала вона.

Я взяв двері на засувки, перевірив замки на вікнах і віконницях. Усі вони здавалися справними. Зненацька я почувся надто втомленим, аби щось відповісти. Сказав собі, що це бренді, а слідом за ним пиво. Притяг крісло, підпер ним двері, Старлінг придивлялася, і її, здається, це розважало. Потім я повернувся до вогню, впав на лаву, застелену покривалом, витяг ноги до тепла. Роззувся. Добре. Завтра я вже буду в дорозі до Гір.

Старлінг сіла поруч зі мною. Трохи помовчала. Тоді торк­нула пальцем мою сережку.

— Вона справді належала Чівелрі? — спитала мене.

— Якийсь час.

— І ти віддав її, щоб дістатися Гір. Що він сказав би на це?

— Не знаю. Ніколи з ним не знайомився. — Раптом я зітх­нув. — Хай там як, він любив свого молодшого брата. Думаю, не пошкодував би її на пошуки Веріті.

— Тож ти йдеш шукати свого короля.

— Звичайно. — Я даремно намагався придушити позіхання. Здавалося якось по-дурному це заперечувати. — Не певен, чи розумно було згадувати Чівелрі при Нікові. Він може пов’язати кінці з кінцями.

Я обернувся, глянув на неї. Її обличчя було надто близько. Я ніяк не міг зосередитися так, щоб виразно його побачити.

— Та я дуже сонний, щоб цим перейматися, — додав.

— У тебе надто слабка голова для веселої бруньки, — засміялася вона.

— Таж цього вечора не було димку!

— У пирозі. Пелф казала ж тобі, що він із прянощами.

— І мала на увазі це?

— Так. У всьому Ферроу прянощі означають саме це.

— Ох. У Баку прянощі — це імбир. Або ж лимонна цедра.

— Я знаю. — Вона сперлася об мене, зітхнула. — Ти не довіряєш цим людям, правда?

— Звісно, ні. А вони не довіряють нам. Якби ми їм довіряли, вони втратили б до нас повагу. Взяли б нас за наївних дурнів, того штибу, що завдають контрабандистам клопотів, бо надто багато говорять.

— Але ти потиснув Нікові руку.

— Так. Я вірю, що він дотримає слова. До якоїсь міри.

Ми обоє замовкли, думаючи про це. За якийсь час я знову отямився. Старлінг поруч зі мною сіла рівніше.

— Йду в ліжко, — сповістила вона.

— Я теж лягаю, — відповів я.

Потягся до покривала, почав загортатися у нього біля каміна.

— Не будь смішним, — сказала менестрелька. — На цьому ліжку і четверо б помістилося. Спи в ліжку, доки можеш, бо закладуся, що не швидко побачимо наступне.

Мене не довелося довго умовляти. Постіль виявилася м’якою, хоч трохи і тхнула пліснявою. Ми поділилися покривалами. Я знав, що мав би зберігати пильність, але бренді та весела брунька розплутали вузол моєї волі. Я провалився у дуже глибокий сон.

До ранку я прокинувся лише раз, коли Старлінг обійняла мене рукою. Вогонь уже догорів, у кімнаті було холодно. Уві сні вона пересунулася на ліжку і притулилася мені до спини. Я хотів відсунутися геть, але було надто тепло й мило. Відчував її дихання на карку. Це був запах жінки, — не парфумів, а частка її самої. Я заплющив очі й лежав дуже тихо. Моллі. Раптова розпачлива туга за нею, яку я відчув, була мов біль. Я зціпив зуби. Змусив себе знову заснути.

Це було помилкою.

Дитина плакала. Плакала й плакала. Моллі мала на собі нічну сорочку, на плечі накинула покривало. Здавалася виснаженою і втомленою, коли сиділа отак біля каміна й нескінченно колихала її. Співала їй коротку пісеньку, знову й знову, та мелодія давно вже зникла. Повільно повернула голову до дверей. Це Барріч їх відчинив.

— Можна ввійти? — тихо спитав він.

Моллі кивнула.

— Чого ти встав о цій порі? — мовила втомлено.

— Я й там чув, що вона плаче. Вона хвора? — Підійшов до вогню, трохи його розворушив. Докинув дров, тоді схилився, щоб глянути на дитяче личко.

— Не знаю. Просто плаче, плаче і плаче. Навіть не хоче поссати. Не знаю, що з нею.

У голосі Моллі був смуток, такий сильний, що давно вже перетнув межу, коли міг вилитися слізьми. Барріч повернувся до неї.

— Дозволь мені взяти її ненадовго. А ти лягай і трохи відпочинь, а то розхворієтесь обидві. Не можеш робити так ніч у ніч.

Моллі глянула на нього, не розуміючи.

— Хочеш нею зайнятися? Справді хочеш?

— Чом би й ні? — дещо терпко сказав він. — Однаково не сплю через її плач.

Моллі встала, їй, здається, боліла спина.

— Спершу зігрійся. Я зроблю чай.

Замість відповіді, Барріч забрав немовля у неї з рук.

— Ні, лягай тим часом. Нема потреби не спати нам усім.

Моллі, здавалося, не до кінця розуміла.

— Ти справді не проти, щоб я повернулася до ліжка?

— Ні, давай, уперед, ми впораємося. Йди вже, йди.

Він загорнув дитину в покривало, притулив собі до плеча. Порівняно з його темними долонями та здавалася крихітною. Моллі повільно перейшла через кімнату. Глянула на Барріча, але він дивився лише на дитяче личко.

— А тепер — шу-шу-шу, — сказав він маляті. — Шу-шу-шу.

Моллі тяжко забралася в ліжко, натягла покривала. Барріч не сідав. Стояв перед каміном, трохи погойдуючись і поплескуючи дитину по спинці.

— Баррічу, — тихо покликала його Моллі.

— Так? — Він не обернувся, щоб на неї глянути.

— Нема сенсу тобі спати у хліві за такої погоди. На зиму перебирайся досередини і спи біля каміна.

— О. Та нічого. Там не так уже й холодно. Знаєш, уся річ у звичці.

Запала коротка тиша.

— Баррічу. Я почувалася б у більшій безпеці, якби ти був поруч. — Голос Моллі був дуже тихим.

— О. Гаразд. То думаю, що я так і зроблю. Та цієї ночі нема чого боятися. А зараз спи. Обидві спіть.

Він похилив голову, я побачив, як його губи торкнулися маківки дитячої голівки. Почав тихо наспівувати. Я намагався розібрати слова,