Мандри убивці - Робін Хобб
— Писання Кабали Білого. Це пророк і віщун часів Кімоали.
Я знизав плечима. Ці імена нічого для мене не означали.
— Завдяки його проводу укладено договір, що закінчив столітню війну. Це дало змогу трьом племенам об’єднатися в один народ. Вони поєднали і свої знання. Багато їстівних рослин, відомих досі лише у південних долинах Кімоали, перейшли до загального вжитку. Наприклад, імбир. І кім-овес.
— І це зробив один чоловік?
— Один чоловік. Чи, можливо, двоє, якщо лічити воєначальника, якого він переконав вчинити завоювання без нищення. Ось ідеться про нього: «Каталізатором за його часу був Дар Алес, змінювач сердець і життів. Прийшов він не для того, щоб бути героєм, а щоб розбудити героїзм в інших. Прийшов не для того, щоб здійснити пророцтва, а щоб відчинити двері у нове майбуття. Таким завжди є завдання каталізатора». А вище він написав, що кожен із нас може бути каталізатором у наш власний час. Що ти про це думаєш, Томе?
— Я б радше був вівчарем, — щиро відповів я. Слово «каталізатор» не належало до моїх улюблених.
Тієї ночі я спав поруч із Нічнооким. Кеттл тихо похропувала поблизу мене, а решта прочан збилися разом під однією зі стін хатини. Старлінг вирішила спати в іншій хатці, з Ніком і кількома його людьми. Якийсь час звуки її арфи та голосу зрідка долітали до мене з поривами вітру.
Я заплющив очі та намагався побачити уві сні Моллі. Побачив натомість бакійське селище. Воно палало, а червоні кораблі віддалялися від нього. Я приєднався до юнака, що підплив у темряві човном до борту червоного корабля. Метнув туди підпаленого смолоскипа, а тоді вилив відро дешевого риб’ячого жиру, який бідні люди використовують для ламп. Корабель загорівся, а коли хлопець відплив від нього, зайнялося вже й вітрило. Позаду за палієм разом з полум’ям здіймалися вгору прокляття і крики людей, що горіли живцем. Я був із ним тієї ночі та відчував його гіркий тріумф. У нього не зосталося нічого: ні сім’ї, ні дому, але він пролив частину крові тих, що пролили кров його рідних. Я розумів сльози, що змочили його усміхнене обличчя. Аж надто добре розумів.
Розділ 17. Переправа через річку
Мешканці Зовнішніх островів завжди насміхалися з люду Шести герцогств, називаючи нас рабами землі, селюками, спроможними хіба що гребтися в болоті. Остров’яни зневажають Еду, богиню-матір, якій дякують за урожай та приплід худоби. Кажуть, наче вона богиня осілих людей, що втратили всю силу духу. Самі вони шанують лише Еля, бога моря. Це не те божество, якому приносяться подяки, зате його іменем присягають. Єдине благословення, яке він посилає своїм вірним, — це бурі та труднощі, що мають їх загартувати.
Але, так міркуючи, вони неправильно оцінювали народ Шести герцогств. Вірили, що люди, які плекають рослини та розводять отари, невдовзі стануть такими ж боязкими, як їхні вівці. Остров’яни прибули до нас, вбиваючи та руйнуючи, і сплутали нашу турботу про свій люд зі слабкістю. Тієї зими посполиті мешканці герцогств Бак, Бернс, Ріппон і Шокз, рибалки та пастухи, гусячі пастýшки та хлопці-свинопаси прийняли війну, так невдало ведену розсвареними нобілями й розпорошеними арміями, та зробили її власною справою. Малих людей, простолюд країни, можна утискати лише доти, доки він не повстане для власного захисту, чи то проти чужинців, чи проти власного несправедливого владаря.
Цього ранку багато хто нарікав на холод і потребу поспіху. Сумно розмовляли про гарячу вівсянку та перепічки просто з вогню. Тим часом ми мали тільки гарячу воду, щоб зігріти нутрощі. Я наповнив чайник Кеттл, а тоді повернувся, аби й собі набрати гарячої води. Мружачись від болю, рився у своєму майні, шукаючи ельфійську кору. Через Скілл-сон минулої ночі почувався хворим і ледь тримався на ногах. На саму думку про їжу мене нудило. Кеттл попивала свій чай і дивилася, як я орудую ножем, вкидаючи в кухлик стружку з кори. Я насилу змусив себе дочекатися, коли напар завариться. Гіркота аж обпекла мені рота, але я майже відразу відчув, що головний біль пом’якшав. Зненацька Кеттл простягла пазуристу руку й вихопила з моїх пальців шматок кори. Глянула, понюхала і скрикнула:
— Ельфійська кора!
Нажахано подивилася на мене.
— Це страшне зілля для молодої людини.
— Воно заспокоює мої головні болі, — сказав я.
Глибоко вдихнув, щоб зібратися на силі, тоді одним ковтком випив решту кухля. До мого язика прилипли дрібні крихти кори. Я змусив себе їх ковтнути, тоді обтер кухлик і поклав його назад до клунка. Простяг руку, і вона віддала мені шматок кори, але зробила це неохоче. Погляд, який мені кинула, був дуже дивним.
— Я ніколи не бачила, щоб хтось так це пив, одним духом. Знаєш, як її використовують у Чалседі?
— Мені казали, що її дають галерним рабам, щоб підкріпити їхні сили.
— Підкріпити сили і знищити надію. Людина, яка звикла до ельфійської кори, легко втрачає відвагу. Її легше тримати під контролем. Кора може притупити головний біль, але вона притуплює й розум. Якби я була тобою, то поводилася б з нею обережніше.
Я стенув плечима.
— Давно вже її п’ю, — сказав я, ховаючи зілля у клунок.
— Тим паче варто вже перестати, — терпко відповіла вона.
Вручила мені свого клунка, щоб я завантажив його на візок.
Був уже пізній полудень, коли Нік наказав нам зупинитися. Він та двоє його людей подалися вперед, а інші тим часом запевняли нас, що все гаразд. Нік поїхав, щоб приготувати переправу, перш ніж ми туди дістанемося. Мені не довелося навіть посилати погляд Нічноокому. Він тихцем вислизнув, щоб простежити за Ніком і його людьми. Я відкинувся на сидінні та обхопив себе руками, намагаючись утримати тепло.
— Гей, ти! Приклич свого пса! — раптом наказав мені один із Нікових людей.
Я випрямився і влаштував ціле видовище, озираючись довкола.
— Він, напевне, саме занюхав кролика. Повернеться. Ходить за мною всюди, отакечки.
— Приклич його негайно! — грізно повторив мені чоловік.
Тож я став на сидіння візка й покликав Нічноокого. Він не прийшов. Я знизав плечима, перепрошуючи чоловіка, і знову сів. Один із контрабандистів не зводив з мене очей, але я не звертав на нього уваги.
День був погожим і морозним, вітер ущух. Кеттл увесь час була жалісно тихою. Спання на землі перетворило застарілий біль у моєму плечі на постійне штрикання. Я не хотів навіть уявляти, що відчуває вона. Думав тільки про те, що скоро вже будемо за рікою, а там і Гори близько. Може, в Горах я нарешті почуватимусь у безпеці від Регалової групи.
Кілька людей тягнуть над річкою канат.
Я заплющив очі та намагався побачити те, що бачив Нічноокий. Це було складно, бо він зосередився на самих людях, а я хотів розгледіти, що вони роблять. Та ось я зорієнтувався: вони за допомогою тонкої линви перекидають через ріку важкий канат, а двоє інших чоловіків на тому боці почали енергійно перевертати стос плавнику, викинутого на вигнутий дугою берег. Невдовзі з’явилася схована під цим стосом баржа, а чоловіки взялися обрубувати лід, який намерз на ній.
