Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Втікачки побачили широку річку в долині. Вона виблискувала тьмяно, але те, що це саме річка, а не роса на траві, дівчата визначили легко.
– Треба перейти ту річку, – зі знанням справи проговорила Ліка, – щоб приховати сліди і збити погоню... Я в кіно бачила!
– У кіно, – хрипло засміялася Інга, – скажеш теж!
Долоні її спітніли, пальці тремтіли, але перший досвід самостійної верхової їзди припав дівчині до душі.
Звісно, вона розуміла, що скоро її м'язи стануть дерев'яними, а все тіло болітиме від незвичного навантаження, але вона намагалася про це не думати.
– Ну що, поїхали до річки? – невпевнено запитала Ліка.
– Та чи є вибір?
Дівчата мимоволі прислухалися, але навколо, як і раніше, було тихо, хіба що якісь птахи час від часу кричали десь вдалині, та зрідка ухав пугач у гущавині.
– Не страшно, – прошепотіла Інга, – просто пугач... Багато разів чула в селі.
– А я наживо – жодного разу, тільки в інтернеті... Так їдемо?
Інга кивнула.
Вони знову пустили коней галопом і поскакали в долину.
За кілька десятків метрів від річки диск почав нагріватися, і цей факт змусив Інгу зупинитися.
– Нам не можна її переходити, – сказала вона, – у всякому разі не тут… Треба їхати вздовж берега, на південь...
Ліка раптово насторожилася і піднялася на весь зріст на стременах.
– Ти чуєш?
– Що?
– Коні скачуть...
Дівчата з жахом подивилися одна на одну.
– Ти впевнена? Я нічого не…– заговорила було Інга, але за секунду теж вловила відгомін далекого безладного тупоту.
Одного разу в дитинстві, в селі вона прокинулася під ранок і почула, як повз їхній будинок проскакав табун коней, яких гнали з нічного випасу. Інга добре запам'ятала цей звук, схожий на гуркіт грому, що наближається...
– А раптом це не за нами? – припустила з надією, – Хіба мало, хто тут їздить...
– Як же! Ренальд цей нас кинув! Зробив вигляд, ніби відпустив, а тепер знову зловить, щоб причепити зірочку собі на погони! Або що там у них чіпляють за заслуги перед королівством! – Ліка нервово, верескливо розсміялася, а потім запричитала в розпачі: – Що ж робити, що робити? Куди бігти?
– Давай туди, до лісу, – одразу ж зметикувала Інга, вказуючи на похмуру стіну, що виднілася на горизонті, – Може, там вдасться сховатися... Може, не помітять, повз проїдуть...
Заблукати дівчина не боялася. Навіть, якщо вони втратять дорогу зараз, то потім легко зможуть повернутися на вірний шлях.
І вони знову поскакали, боячись навіть озирнутися. Страх і тупіт погоні неслися за ними по п'ятах.
