Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Дж.Р.Р. Толкін

Володар Перснів

Частина друга: Дві вежі.

Книга третя

Розділ 1.

Загибель Боромира

раґорн квапливо піднімався на пагорб. Раз у раз припадав до землі. У гобітів легка хода, відбитки їхніх ніг нелегко відчитати навіть блукачеві, проте неподалік од вершини стежку перебігав ручай, і в мокрій землі він побачив те, що шукав.

— Я таки правильно зрозумів знаки, — сказав Араґорн сам до себе. — Фродо побіг на вершину пагорба. Цікаво, що він там побачив? Адже згодом він повернувся тією самою дорогою і знову спустився вниз.

Араґорн вагався. Він теж хотів піднятися на високий престол, сподіваючись угледіти там те, що допомогло би йому виплутатися зі скрутного становища, проте час збігав. Ураз чоловік метнувся вперед і помчав угору східцями до вершини, оминаючи великі валуни. Сівши на високий престол, він роззирнувся довкола. Та сонце, здавалося, потемніло, цілий світ був уже тьмяним і чужим. Араґорн обвів поглядом увесь простір од Півночі й до Півночі, але не побачив нічого, крім далеких пагорбів, і лише у високості знову помітив велетенського птаха, схожого на орла, що широкими колами поволі спускався з-під хмар до землі.

Доки Араґорн отак роззирався, його чутливі вуха вловили дивні звуки в лісистих пониззях зі західного боку Ріки. Він завмер. Звідти долинали крики, й Араґорн із жахом вирізнив серед них огидні орківські голоси. Тоді зненацька гортанно засурмив великий ріг, і його клич потужно вдарився об пагорби й відбився у видолинках, заглушивши своїм могутнім голосом ревище водоспаду.

— Ріг Боромира! — скрикнув Араґорн. — Він у скруті!

Зіскочивши східцями вниз, він помчав стежкою. «Прикро! Сьогодні мене переслідує невдача й усе, що я роблю, сходить нанівець. Де ж Сем?»

Він біг, крики дедалі гучнішали, натомість ріг сурмив із кожним разом більш глухо та розпачливо. Аж ось орки заволали люто і пронизливо, а поклики рогу стихли. Араґорн умлівіч здолав останній схил, але, поки він діставався до підніжжя пагорба, всі звуки поволі згасали: тоді чоловік звернув ліворуч і побіг у їхньому напрямку, та вони губились у далині, стаючи майже нечутними. Вихопивши свого сяйливого меча та гукаючи: Елендил! Елендил! — Араґорн мчав поміж дерев.

Приблизно за півтори версти від Парт-Ґалену на маленькій галявині, неподалік од озера, він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби спочивав. Однак Араґорн побачив, що в ґондорця вп'ялося багато чорноперих стріл: у руці воїн і досі тримав меч, однак лезо його зламалося біля руків'я, а розрубаний навпіл ріг лежав поруч. Але й чимало орків лягло трупом довкола та біля ніг Боромира.

Араґорн став навколішки. Боромир розплющив очі, марно силкуючись щось сказати. Нарешті слова кволо злетіли з його вуст.

— Я спробував забрати Перстень у Фродо, — промовив він. — Мені шкода, я поплатився за це, — Боромир окинув поглядом загиблих ворогів: там їх лежало щонайменше двадцять. — Їх немає... півмірків... орки забрали їх. Думаю, вони ще живі. Орки зв'язали їх.

Він замовк, повіки його стомлено заплющилися. Але за мить озвався знову.

— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта й урятуй мій народ! Я програв.

— Ні! — сказав Араґорн, беручи його за руку й цілуючи в чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував таку перемогу. Спочивай! Мінас-Тіріт не впаде!

Боромир лиш усміхнувся у відповідь.

— У який бік вони пішли? Фродо був із ними? — запитав Араґорн.

Але Боромир уже не подавав голосу.

— О горе! — вигукнув Араґорн. — Так знайшов свою смерть спадкоємець Денетора, Володар Вартової Вежі! Гіркий це кінець. Загін розбито вщент. Це я зазнав поразки. Ґандальф даремно довіряв мені. Що маю тепер робити? Боромир заповів мені похід до Мінас-Тіріта, і серце моє прагне цього. Та де ж Перстень і Носій? Як мені знайти їх і врятувати Виправу від невдачі?

Він іще трохи постояв навколішки, зігнувшись од ридань і стискаючи Боромирову руку. Так його застали Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західних схилів пагорба, тихцем, скрадаючись між дерев, наче під час полювання. Ґімлі тримав у руці сокиру, а Леґолас — довгого ножа: він витратив усі свої стріли. Вибравшись на галявину, вони на мить заціпеніли, вражені, а потому стали, скорботно похиливши голови, бо зрозуміли, що тут відбулося.

— Шкода! — сказав Леґолас, підходячи до Араґорна.

— Ми вистежили й убили в лісах чимало орків, одначе більше користі з нас було би тут. Ми рушили сюди, щойно почули ріг, але, здається, спізнилися. Я боявся, що тебе смертельно поранили.

— Боромир помер, — відказав Араґорн. — А я не зазнав і подряпини, бо мене не було тут із ним. Він поліг, захищаючи гобітів, поки я був аж ген далеко на пагорбі.

— Гобітів! — скрикнув Ґімлі. — І де ж вони? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відповів Араґорн. — Перед смертю Боромир розповів мені, що орки зв'язали гобітів, але, на його думку, не вбили. Я спрямував його навздогін за Мері та Піпіном, однак не здогадався запитати, чи Фродо і Сем були з ним, доки стало запізно. Усе, що я сьогодні робив, вийшло на лихе. Що маємо чинити зараз?

— Спершу ми повинні подбати про загиблого, — сказав Леґолас. — Не гоже нам залишати його, немов падаль, серед цих бридких орків.

— Проте нам слід поквапитись, — докинув Ґімлі. — Він не хотів би, щоби ми затримувалися. Мусимо наздоганяти орків, якщо є надія, що хтось із нашого Загону таки став їхнім живим бранцем.

— Але ж ми не знаємо, чи з ними Персненосець, чи ні, — зауважив Араґорн. — Якщо ні — то ми його покидаємо? Хіба ми не повинні спершу знайти Фродо? Жахливий вибір постав перед нами!

— Тоді спершу зробімо те, що належить, — сказав Леґолас. — Ми не маємо ні часу, ні знарядь, аби поховати нашого товариша як годиться чи насипати над ним курган. Хіба піраміду з каміння.

— Ця праця буде довгою та важкою: каміння, яке би нам знадобилося, можна знайти лише біля води, — мовив Ґімлі.

— Тоді покладімо Боромира разом із його зброєю