Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Інга і Ліка причаїлися в гущавині лісу, прив'язавши коней до дерева і чуйно прислухаючись до навколишніх звуків. Але звідусюди лунало лише веселе щебетання птахів.
Вони відхилилися від правильного шляху, тому диск розжарився до такої міри, що неможливо було терпіти.
Інга зірвала його з шиї, кинула на траву і з подивом виявила, що диск миттєво охолов.
Виходить, він заряджається від живої енергії, отже, його можна з легкістю вмикати і вимикати, коли потрібно.
Вона з полегшенням розтерла онімілі руки. Усе її тіло нило від незвичних навантажень. Закотивши джинси, дівчина з досадою помітила, що натерла до крові коліна.
– Це від неправильної посадки в сідлі, – сказала Ліка, вишукуючи не займане росою місце.
– А то в мене був час думати про посадку! – проворчала Інга.
Вони трохи помовчали, слухаючи гомін світлого ранку.
Птахи кричали дедалі дзвінкіше, дедалі радісніше. Своїм щебетанням вони немов закликали, що у будь якому випадку треба сподіватися на краще.
У хмарах, які пливли над верхівками дерев, бачилися задоволені котячі морди з вухами і довгими вусами. Це чомусь нагадувало про покинутий дім, про світ людей.
– Кави б зараз міцної... одразу б мізки прояснилися, – зітхнула Ліка.
Інга знизала плечима.
– А я б від мінералки не відмовилася...
Вони знайшли моховитий пагорб під дубом і розташувалися на ньому. Про те, що погоня в будь-який момент може їх знайти, намагалися не думати.
– То що будемо робити? Довго ховатися не вийде.
Інга помовчала, задумливо перебираючи пальцями м'який біло-зелений мох, що знову смутно нагадав їй про щось. Вона намагалася посилити цей спогад, але нічого не вийшло. Тоді вона рвонула пучок моху і почала промакувати ним садна на колінах.
– Заразу якусь підчепиш, – поморщилася Ліка.
– Начхати...
– То які ідеї?
Інга зосереджено розглянула припухлу шкіру з саднами, потім сказала:
– Потрібно прийняти серйозне рішення.
– Яке?
– На мою думку, краще відпустити коней і піти пішки.
– Пішки? – жахнулася Ліка.
– Тоді з’явиться шанс позбутися погоні. Коні рано чи пізно видадуть нас, – Інга доторкнулася до металевого диска, – а так ми підемо собі потихеньку у вірному напрямку... Ти добре плаваєш?
– Як риба!
– Я теж...
– Чи ти річку збираєшся переплисти?
– Чому б ні?
– Ну ти й придумала! – Ліка криво посміхнулася, – Вода, напевно, ще холодна. І де після цього речі будемо сушити?
– Розпалимо багаття. Ось ця фігня чудово замінить сірники, – Інга ткнула пальцем у диск, що лежав поруч із нею, – До того ж він захищає від диких звірів. Так сказав Ренальд.
– І ти все ще йому віриш? – презирливо запитала Ліка.
– Не знаю... Усе занадто заплутано. Але диск він нам дав дуже корисний.
І вони знову замовкли, дивлячись на небо. Котячі морди перетворилися на зграю якихось чудернацьких птахів, які летіли за вітром на північ.
– А що ми будемо їсти?
– Знайдемо що-небудь. Води тут вдосталь – це найголовніше. Зараз трохи відпочинемо і підемо назад до річки, озирнемося навкруги, – Інга на мить прикрила очі.
– Ех, от би надувний човен добути!
– Ага, або відразу катер!
Один із коней тихо заіржав, нагадуючи про себе.
– Ти точно впевнена? – суворо запитала Ліка, – Може, ще подумаємо?
– Ти як хочеш, а я збираюся далі пішки йти!
Ліка піднялася, пройшла туди, потім сюди, подивилася в тріпотливу сонячну далечінь, зітхнула глибоко, безнадійно і сказала:
– Напевно, ти маєш рацію. Я відпущу коней...
– До того ж, вони, швидше за все, поскачуть у свою стайню. Ці придурки почують тупіт копит, побіжать туди, поки розберуться, що до чого...
– Вони можуть вирішити, що з нами якесь лихо сталося!
– Ще краще!
Ліка хмикнула, підібгавши губи, і попрямувала до дерева, біля якого були прив'язані коні.
Вона розплутала поводи, перекинула через сідло стремена і, піднявши з землі тоненьку гілку, легенько ляснула нею по крупу свого коня.
Той низько вдарив задніми ногами й поскакав геть. Другий – за ним. Ліка з жалем проводила їх поглядом.
– Ну ось ми й осиротіли!
– Звільнилися, – поправила її Інга, одягла на шию диск і теж піднялася.
Як не ломило її тіло, як не нили розбиті коліна, а потрібно було рухатися вперед. Звісно, є ще один вихід: стати на видному місці й чекати, поки їх знайдуть. Але назад у замок їм зовсім не хотілося.
