Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Вони вийшли на узлісся й обережно оглянули околиці. Нічого і нікого, лише річка вдалині сліпуче виблискувала під сонячними променями.
Навколо було так гарно й безтурботно, що дівчата мимоволі повірили в те, що їм вдалося обдурити погоню, і що вони безперешкодно доберуться туди, куди потрібно. От тільки чи потрібно?
– Загалом так, – діловито сказала Інга, – мета у нас є. Є спосіб її досягнення – оцей диск. Є надія, що там ми отримаємо відповіді на запитання...
– І що?
– Сонце зараз на сході, отож південь у тій стороні, – Інга вказала на берег річки, – тож йдемо туди.
– Залізна логіка! – фиркнула Ліка, але нічого іншого запропонувати не змогла.
Вони квапливо минули відкритий простір, прислухаючись і озираючись на всі боки, і пірнули в зарості верболозу, що росли вздовж берега.
Між цими заростями і водою виявилася вузька смужка піску. По ній дівчата й пішли, машинально продовжуючи прислухатися, чи не стукають десь кінські копита.
Тепер праворуч їх закривали дерева, а ліворуч бігла широка річка, протилежний берег якої був густо вкритий лісом.
– А раптом на тому березі хтось є? – запитала Ліка.
– Треба триматися в тіні. Звідти нас не так-то просто розгледіти.
Річка йшла вперед рівною стрілою, нікуди не звертаючи. Диск на грудях заспокоївся і задрімав – дівчата рухалися у вірному напрямку.
Йшли не поспішаючи, бо були виснажені і фізично і морально.
Інгі захотілося пити. Вона зупинилася і невпевнено зачерпнула долонею прозору воду. Обережно спробувала язиком. Вода виявилася свіжою, без жодного присмаку.
– Ти що? – Ліка зробив перелякані очі, – а раптом там кишкові палички плавають або інфузорії туфельки якісь? Не вистачало ще захворіти!
– Не думаю... Тут чистий світ без диму, кіптяви, мегаполісів. Незаймана природа!
Вона зачерпнула повні долоні й напилася.
Ліка покривилася, потопталася на місці, але наслідувала її приклад.
Річкова вода не тільки втамувала спрагу, а й почуття голоду приглушила.
Сонце піднялося вище і починало припікати. Дуже хотілося скинути куртки, але дівчата не стали цього робити: тягнути їх у руках ще незручніше. А залишити не можна. Невідомо скільки їм доведеться блукати цими лісами, а до вечора може й похолодати.
Інга дістала з кишені статуетку з воску і на ходу почала її розглядати. Фігурки, зліплені Біром, змазалися, почала опливати, але риси чоловіка і жінки все ще проглядалися чітко.
– Що це? – з цікавістю запитала Ліка.
– Забрала з лабораторії...
– Так ти за цим туди ходила?
– Не знаю... Схопила, що перше під руки підвернулося.
– Зрозуміло... Цікаво, а який-небудь банер чи вказівник з назвою: "Нічийні Землі" тут буде?
– Навіть не мрій!
Віск у руках Інги почав теплішати. Вона остаточно зім'яла фігурки, перетворивши її на шар, і запхала назад у кишеню. Інтуїція підказувала їй, що віск цей дуже цінний і його треба берегти.
– Дивись-но! – вигукнула Ліка, тикаючи пальцем уперед, – Чи то не човен у кущах?
