Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Дівчата підбігли до дивного предмета, який помітила Ліка. Це і справді виявився човен – з рокитника стирчав вузький дерев'яний ніс.
Мабуть, його намагалися заховати краще, але чи то ураган, чи то ще щось поламало частину чагарнику, тому ніс і висунувся назовні.
– Оце так підфортило! Немов на замовлення! – зраділа Ліка, плескаючи рукою по обшитому легким залізом бортику.
– Човен біля річки й насправді – диво дивовижне, – хмикнула Інга, – Напевно, по березі безліч подібного мотлоха розкидано...
– То й добре! Ми не пішки підемо, а попливемо, – весело сказала Ліка.
– Щось воно все дуже підозріле, тобі не здається? Раз, і від погоні втікли, два – і зручніший засіб пересування з'явився.
– Чому б і ні? Це ж світ магії.
Утім, ідея поплисти річкою, справді була непогана. Дівчата ретельно оглянули знахідку.
Човен виглядав міцним, непошкодженим, з двома поперечними планки, на яких можно було сидіти.
Труднощі полягали лише в тому, щоб цей човен із кущів дістати. Невідомо скільки він там простояв, але гілки обплели його досить міцно, а ножа, щоб їх відрізати, не було. Довелося ламати руками.
– Шкода, якщо дістанемо, а він з дірками, – віддуваючись, сказала Ліка.
– Стоп! – несподівано промовила Інга, дивлячись на річку, – а куди течія? Весел у нас немає, і вітрил теж немає...
Уважно придивившись, дівчата визначили, що річка тече на південь, саме туди, куди їм і потрібно – тож робота з видобутку човна з кущів пішла з подвоєною силою.
Але скоро їм довелося перерватися. Інга начебто зачула стукіт копит у долині.
Злякавшись, дівчата забилися в самі нетрі чагарнику, і зачаїлися, навіть дихати перестали від страху.
Через півхвилини зрозуміли, що не привиділося. Хтось справді скакав вздовж річки. Але судячи зі звуку копит, а це був не загін, а всього лише пара коней.
Звісно, не йшлося й мови про те, щоб виглянути й подивитися: чи не ті це коні, яких вони відпустили?
Тупіт сповільнився поруч із ними, і обидві дівчини всією шкірою відчули поблизу чужу присутність.
У розпачі, Інга подумки уявила собі, як між ними і переслідувачами виростає прозора непроникна стіна, яку ті ну ніяк не зможуть подолати.
Ліка, що лежала поруч, тримала руками щелепи, бо її зуби від хвилювання і страху вистукували якусь чечітку.
Але через недовгий час копита знову затупотіли, віддалилися і десь там затихли.
Дівчата з обережності почекали ще кілька хвилин і лише потім вибралися з укриття.
– Хто б це міг бути? – тихо запитала Ліка.
– Яка різниця! Напевно, вони розділилися і прочісували берег. Давай вже закінчувати...
День наближався до полудня, ставало спекотно.
Дівчата скинули куртки на землю і, зробивши кілька останніх зусиль, обдираючи до крові руки, дістали човен із кущів і підтягли до річки. Той захитався на прибережних хвилях.
Ретельно оглянули, але жодних пошкоджень не виявили.
– Потрібно потримати його трохи на глибокій воді, – сказала Інга, – якщо є пробоїни, то побачимо. У нас у селі хлопці так перевіряли...
– Але як? – насупилася Ліка, – немає мотузки, щоб її прив'язати...
Інга уважно оглянула берег, знайшла неподалік довгий товстий корч з кривими сучками, який виглядав цілком собі міцним.
– Спробуємо! – пробурмотіла і зачепила сучок за бортик. Відштовхнула човен від берега, а інший кінець корча закріпила в розгалуженому стовбурі верби, що росла біля самої води. Вийшло трохи безглузде, але досить міцне кріплення.
– Ух, ти! Я б нізащо так не придумала! – захопилася Ліка.
– Це теж сільські навички...
Вони трохи почекали, потім Інга притягнула човен назад.
Дно його залишилося сухим.
Дівчата переглянулися радісно, кинули в човен свої куртки.
– Зачекай! – Ліка стурбовано покусала губи, – а якщо річка зверне куди-небудь? Нам же потрібно строго на південь пливти.
Інга на мить замислилася.
– А ми ось цей корч візьмемо і ще он той, у кущах, замість весел... Тоді зуміємо догребти до берега, якщо знадобиться.
– Тоді добре, – погодилася Ліка, – а то вплав не дуже хочеться...
Дівчата забралися в човен і безстрашно відштовхнулися від берега. Течія підхопила їх і повільно понесла уперед.
Навколо було спокійно й безтурботно.
– Поспати б трохи, – позіхнула Ліка.
Інга теж відчувала страшну втому.
– Добре. Спи перша, а я трохи постережу... Потім ти мене зміниш...
– Чи є сенс? Дивись, погода гарна, річка спокійна, у нас навігатор. Відпочинь і ти, а потім вже побачимо що до чого.
