Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Верхова їзда доставляла купу незручностей. Після кількох хвилин швидкого клуса в Інги почали боліти і ноги, і спина. Але вона терпіла, бо й сама інтуїтивно побоювалася погоні. Наче здогадувалася, про що промовчав Ренальд, немов прочитала це недомовлене в його неспокійних очах.
Навколо все ще було темно. Небо продовжувало клубочитися хмарами, й Інгу всерйоз турбувало те, що ось-ось може початися дощ. Негода зробить втечу набагато складнішою.
Вузькою стежкою вони перетнули кукурудзяне поле і тепер їхали вздовж якихось інших полів, уздовж невеликих лісів і ярів.
Їхали по високій траві, по чагарникових заростях, які чіплялися за ноги, по камінню, по піску.
Але Ренальд не підвів: варто було їм трохи відхилитися від південного напрямку, диск миттєво починав нагріватися.
– Краще за будь-який навігатор! – захоплено сказала Інга.
Ліка, яка сонно погойдувалася в сідлі, одразу ж підхопилася.
– Чого? – здригнувшись, перепитала вона і незграбно смикнула повод.
Кінь невдоволено фиркнув і різко струснув головою.
– Цікаво, де ми зараз? – запитала Інга, звертаючись радше до самої себе, ніж до Ліки.
– У нічийних землях? – припустила та, покрутила головою на всі боки, потім підняла очі до неба і зітхнула: – А небо зовсім, як у нас...
– Знати б як вони виглядають, ці нічийні землі, – пробурмотіла Інга.
Передчуття дошкуляли їй. Дівчині здавалося, що вони їдуть надто повільно, і що ця повільність може коштувати надто дорого.
Але в Інги вже нили ноги, і вона з жахом уявляла собі, як стане утримуватися в сідлі, якщо кінь поскаче чвалом.
Ліка нібито прочитала її думки і запитала злякано:
– Слухай, а якщо за нами той клятий чаклун поженеться?
І вона почала тривожно озиратися назад, підводячись на стременах, щоб краще бачити.
– Цілком можливо, – тьмяно погодилася Інга.
– Але Ренальд не попереджав про таке!
– Напевно, не хотів лякати. Або був упевнений, що ми швидко потрапимо туди, куди маємо потрапити...
– Легше сказати, – мовила Ліка жалібним голосом, – ми ж не знаємо тутешніх місць, як оті жаби у чужому болоті. Була б хоча б машина... А на конях не так-то просто втекти від погоні, навіть якщо верхи їздити вмієш. Для цього особливі навички потрібні.
– Та не нагнітай вже, і без того нудно!
Дівчата почали посилено прислухатися. Але ніч, що повільно вмирала, була, як і раніше – тихою і спокійною.
– Зрештою, добре й те, що в нас навігатор є, – додала Інга.
– Але якщо ми будемо ось так плентатися, нас точно наздоженуть! – проворчала Ліка.
– І що пропонуєш?
– Коні в нас сильні, мій так і рветься вперед. Треба їхати швидше! Галопом!
– Я не впевнена, чи зможу...
– Постарайся! Поки що погоні немає, але це не означає, що не буде. А в мене погані передчуття. Занадто все просто...
– Але якщо ми пустимося навскач, то нас далеко буде чути, – заперечила Інга.
– Так що, на твою думку? Тупцювати на одному місці? Тоді нас точно хто-небудь наздожене і зловить!
Ліка почала сердитися. Інга теж. Звісно, вона розуміла, що Ліка має рацію, але шалена гонка лякала її, бо Інга й гадки не мала, як зуміє впоратися з конем.
– Не знаю, – відповіла вона і, подивившись уперед, додала: – Он ліс на горизонті. Давай поїдемо туди спокійно, подивимося, що там за обстановка, а потім розберемося, як далі діяти.
– Не згодна! – верескнула Ліка, – Ступом плестися годину або більше, а галопом хвилин двадцять. Ти як хочеш, а я поїхала.
– Навігатор у мене! – похмуро нагадала Інга.
– Начхати!
Дівчина підтиснула губи і легенько вдарила коня ногами по боках. Той немов чекав на це й одразу ж пустився з місця в галоп.
Стукіт копит у досвітньому повітрі покотився глухо, але виразно.
Інга не встигла оцінити ситуацію або ухвалити рішення, бо її кінь наслідував приклад і теж пустився навскач.
Сідло вислизнуло з-під Інги, і вона злякано ойкнула. Їй здалося, що вона зараз скотиться вниз, просто під копита.
Дівчина намертво вчепилася пальцями в гриву на холці і щосили вперлася в стремена, розслабивши ноги. Так було простіше утримуватися на кінській спині.
– Ну ось так! – озирнувшись, крикнула Ліка, – Це зовсім не страшно і не важко, а навпаки – прикольно!
Інга хапала ротом повітря, намагаючись підлаштувати своє дихання під ритм скачки. Коли вдалося, дівчину несподівано накрив захват від шаленої швидкості та поривів вітру, які били по її розпаленому обличчю.
І скоро вони досягли довгого пологого пагорба, на якому розкинувся ліс.
Небо повільно очищалося від низьких хмар, і навколо ставало світліше і, навіть, якось радісніше.
