Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

– Якби це були прості дівчата... – проворчав чаклун, – Ти не гірше за мене розумієш, що Інга має силу. І ми досі не з'ясували, яка це сила.  Замок і двір добре охороняються, але вона цілком могла закрити очі й заткнути вуха охоронцям за допомогою чар.

– За допомогою чар? Знаєш, яких саме?

– Ні, не знаю. На неї не подіяла моя магія. Це мене злегка турбує. 

– То ти не боїшся? Раптом вона виявиться сильнішою, ніж ти? – піддражнив Ренальд.

Бір примружив нижні повіки. Шкода, що його супротивник доводиться королеві братом. Інакше він би давно його позбувся. Але в Ролені дуже сильні кровні узи, їх ніякими інтригами не розірвати.

Тож нікуди не дінешся – поки доведеться терпіти нахабного молодика, який завжди йде йому наперекір. Але рано чи пізно знайдеться і на нього управа.

– Неважливо, хто сильніший! Людська дівка має бути тут, тому що так розпорядилася Ролена.

– Чи тому, що ти побажав забрати її собі?

Невідомо, чим би завершилася їхня словесна перепалка, але в цей час зі стайні почали виводити осідланих коней.

– А замок добре перевірили? – уточнив Ренальд, стрибаючи в сідло.

– Ще перевіряють, Ваша Високосте... Може, почекаємо трохи?

– Чується мені – немає їх у замку! – злобно вигукнув Бір, – Тож не будемо час даремно гаяти!

Ренальд на це лише знизав плечима, але під серцем у нього стало холодно.  Він дуже  не хотів, щоб дівчат знайшли. 

Звісно, втеча вийшла спонтанною, не продуманою, бо Ренальд діяв швидко, покладаючись на удачу і  на здібності Інги. 

Навіть зараз, коли все підвисло на тонкій нитці, принц не шкодував про те, що відпустив дівчат. Він вчинив так, як веліла йому душа, і тепер просив усіх богів і духів надати втікачкам заступництво, приховати їх від магії Біра.

Загін з десяти чоловіків, виїхав за ворота і дружно помчав у темряву лісу, створюючи багато галасу і гамору.

Але вже скоро вершники сповільнилися і  почали крутитися на одному місці, розгублено вдивляючись у темряву.

– Куди далі? – запитав один із воїнів.

– Може на північ? Там ліс рідше, – запропонував другий.

– Адже вони в який завгодно бік могли побігти, та ще й верхи...

Ренальд мовчав. Минуло вже кілька годин  після втечі. Якщо дівчата досягли нічийних земель, то відшукати їх буде набагато складніше.

– Цікаво, як вони зуміли коней вивести зі стайні? – підозріло оглядаючи усіх, проворчав Бір і велів: – Тихо! Зараз я запитаю в темряви, і вона розповість мені все, що бачила...

Чаклун заплющив очі й почав прислухатися до подиху вітру, шелесту листя та рідких пташиних криків.

Ренальд дивився на його побіліле від напруги обличчя і почувався дуже незатишно. А якщо Бір справді прочитає якісь знаки в темряві і зрозуміє, хто допоміг дівчатам втекти?

– Туди! – нарешті промовив Бір і повільно вказав рукою на південь.

Серце Ренальда затремтіло.