Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

про це питає. Отець Рузґа в кожній другій проповіді застерігає від віри у ранкові сни. Ми перебуваємо насторожі, коли Черное Сияние висить у небі. — Він витер рот серветкою, випростався, ноктореол замерехтів йому довкола волосся. — Людина звикає, кажу ж, насправді вона не помічає цих речей, урешті-решт, ми живемо поруч із цим кожен день. Тільки коли на кілька днів виїдеш із Зими… Тут тепер скрізь таке прекрасне літо. — Він поглянув на свинцеве небо над сірою рівниною; може, й справді цей краєвид здавався йому неймовірно чарíвним. Страшно, отож, навіть подумати про красу краєвиду Краю Лютих. — Існують і тонші відмінності. Ваше Сиятельство все це справді цікавить?

— Я навіть думала, чи не послати когось із Товариства саме з цією метою, щоб він дослідив, описав, у Європі опублікував.

— Товариства?

— Петербурзького Теософського Товариства, — княжна нахилилася над стільницею, ланцюжок із пенсне завис над соусницею. — Я його почесна голова.

— Ах, — Порфірій зиркнув убік, явно шукаючи порятунку; втиснулося носа в мозок у млинцях. Поченґло зітхнув, погладив густу бороду. — Люди поводяться… як люди. Тут, натомість, так мені здається, вони хіба що більш, мгм, звихнуті.

— Що ви маєте на увазі?

— Та-ак, бачу, що мені важко розповісти. Це переважно дрібні речі. В Краї Лютих… Зустрічаєте ви, Ваше Сиятельство, незнайомця й одразу знаєте, що він нещодавно зазнав невдачу в коханні, — але звідки Ваше Сиятельство знає про це? Він не встиг ще нічого сказати. Це не написано в нього на чолі. Така от різниця. — Поченґло випростався у кріслі, схрестив на грудях кістляві руки. — Добре, я вам розповім із власного досвіду. Позавчора в Омську підвівся я посеред ночі, вийшов на ґанок і кілька хвилин кричав на Місяць. Якісь слова без сенсу, вовчі склади. Сусіди попрокидалися. Навіщо я це зробив? Не знаю. Це не мало ні причини, ні мети. Я не сердився, я був спокійний.

— Ви вили на Місяць?

— Йдеться про те, що понад Байкалом нічого подібного не трапляється.

Княжна захихотіла.

— У вас там немає причинних?

— І справді, я не чув про жодний випадок божевілля. Але не в цьому річ: божевілля, лікантропія — це вже деталі. А тут я маю на увазі дрібниці, що перетікають між словами.

— Убивства в стані афекту? Через велике кохання? Через ревнощі? Не трапляються?

— Люди несамовито крадуть. Бійки, пограбування, шахрайства, у нас чимало бродяг і китайцев, а ще постійно з’їжджається ворохобне селянство, це вже така традиція, Ваша Ясновельможносте, від опричнини, від Кісєльова, аби за Урал. І де ці мужики затримуються? Колись тягнулися ще до Якутська, який був столицею Дикого Сходу й осередком золотої лихоманки, але тепер — є нове сибірське Ельдорадо, оте, на берегах Байкалу. Половина світу, два тузіні, мов на вулицях Іркутська. Й це теж річ, якій вони дивуються, — а я дивувався, чому вони дивуються, — а сáме, що не знають люди навзаєм своєї мови, але завжди якось порозуміються. Слів не розумієш, але намір, який за ними стоїть, видається завжди очевидним. Або щось таке…

Князь Блуцький-Осєй підвівся з-за столу.

— Подякуємо, — буркнув він. — Кгм, так, справді, подякуємо красно й підемо подрімати, моя люба, тебе не буду просити.

Княжна також підвелася, усі встали. Стюарди заметушилися навколо столу. Відсунулося крісло. Панна Муклянович делікатно сигналізувала. Обернулося до Поченґли.

— Чи ви…

— Чи ви… — пролунало водночас.

Він від душі розсміявся.

— Дедалі ближче до Зими!

Княжна потягнулася через стіл своїм ціпком.

— А вас, вас, юначе, — вколола вона ним, мов флоретою, — графе-неграфе з багатьма іменами, вас я так просто не відпущу, Порфірію Даніелєвічу доведеться нас вибачити, бо я вас тепер викраду, йдемо, вже, вже, викрадаю, ну ж бо!

Розвелося безпорадно руками. Панна Єлена мусила б побачити цей випадок. Порфірій Поченґло ввічливо вклонився. Обійшлося стіл і подалося руку висушеній старенькій.

Довкола неї розходився запах затхлих тканин і рослинних ліків, навіть не гострий, але такий неприємний, що вдихаючи повітря, інстинктивно відверталося голову. Вона крокувала з упертою енерґією: у неї був тільки один ритм руху, один ритм мови, один — дихання. З такої близької відстані чулося його виразно: хр, хррр, хр, хррр. Ціпок був потрібен, щоб спиратися на нього при раптових шарпаннях поезда. Попереду йшов стюард, відчиняючи й притримуючи двері.

Княжна зупинилася тільки за салончиком, у вечірньому вагоні. Біля великого мармурового каміна курив цигару одинокий джентльмен, сусід панни Муклянович. Княжна Блуцька спрямувала ціпок у його бік. — Ви! — Джентльмен зніяковів, глипнув скляним оком, глипнув живим, холодно вклонився і вийшов. Княжна кивнула стюардові. Той підсунув їй крісло. Приблизно на тому самому місці три дні тому вона проводила сеанс із тьмічкою, залишився ще столик, схований за піаніно. Оглядалося за іншими кріслами — вони стояли вряд біля дверей ґалереї.

— Мій чоловік… — почала княжна й урвала, щоб перевести подих, хр, хррр. Знову озирнулося на ці крісла. Але вона вже впіймала подих і схопила за руку, смикаючи рукав піджака, впинаючись костистими пальцями в зап’ястя, тож, хочеш не хочеш, схилилося до старенької, зламалося в лакейській позі: зігнувшись у поклоні, наче вірний слуга, вухом до уст найяснішої пані.

— … каже, що ви мерзотник, кýтий на усі чотири ноги, зрештою, вистачить поглянути на вашу фізіономію, і що ви так вищиряєтеся, юначе?

— Вибачте, я ненароком…

— І з тією брехнею про шляхетність вашу, о, ще перстень, — вона пересунула стиск із зап’ястя на пальці — може, ви скажете мені, що це ваш родовий герб?

— Ні.

— Шарлатан, каже пан князь, і слід із ним погодитися, шарлатан, так, але тепер ви від мене не втечете! Тепер ви мене вислухаєте! Тепер правда!

Вона дихнула старечим подихом, і якби повітря мало барву, то це було б чорне повітря, вона видихала би чернь, тобто тьмітло, перегнане в газ. Заплющивши очі, відвернулося голову, нібито щоб наблизити вухо до губ княжни Блуцької, але насправді тільки для того, щоб уникнути її дихання. Дивилося убік, коли вона говорила, дивилося крізь вії на зелену сіризну тайги, що пропливала за вікнами експреса. Дуже намагалося стримувати хуткі до благальної посмішки м’язи обличчя, щоб вони залишалися у нейтральній симетрії, але коли почулося її слова — «тепер правда!» — немов хвиля теслектрики прошила тіло, смикаючи віжки всіх нервів у ньому. Правда! Зловісне гасло, застережливий знак, зброю у руки, обладунки на серце, пильнувати душу, йтиметься про — правду.

— Бо чому ви нас постійно уникали? Чому ви не приймали запрошень? Чому тікали від радника?

— Я не тікав.

— О! Не тікав! Тікав, ви добре знаєте, що тікали, брешете, негарно,