Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Завідувач Історією! Це смішно! Сьорбаючи гарячий чай, знову взялося до криптоаналізу. Голова була важка, наче повітряна куля, наповнена смолою, порухати туди, порухати сюди, проллється посередині чорна хвиля і зателіпає черепом від плеча до плеча. Найбезпечніше, отож, триматися зовсім просто, не рухатися узагалі. Жертву похмілля легко впізнати завдяки негнучкій шиї та гідним поворотам довбешки. Криптоаналіз просувався важко, оскільки увага щомиті відволікалася на уже розшифрований лист. Чи не прочиталося його сенсу помилково, чи не приписується йому значень, запозичених із чужих страхів? Комісар Прайс ніколи не сказав, чого власне хоче іркутське представництво Міністерства Зими. Нашлють сина на батька? Шантажуватимуть? Будуть переконувати? Чи байкальські чиновники також поділяють віру бердяєвських розтальників і заморозників у вплив Криги на Історію? «Батько Мороз»!.. Змилуйтеся.
І ще одна річ трапилася перед обідом. Уже дорогою на обід, у переході до вагона-ресторану, наштовхнулося — ну, мало не наштовхнулося, бо устигнулося відступити від дверей, тож уникнулося зіткнення — на капітана Прівєженського. Той сконфужено завмер на половині кроку, на частку секунди, навіть непевно закліпав; та одразу ж йому повернулася упевненість у собі, він поплескав рукою по кишені мундира й рушив уперед із високо піднятим чолом, дивлячись кудись убік, у повітря, у стіну вагона, наче прохід перед ним був порожнім, і йшов, узагалі не звертаючи уваги на дорогу, — на якій ніхто йому не стоїть. Не рушилося з місця. Він мусив зупинитися. Пирхнув у вуса, як і раніше дивлячись убік.
— Граф Мороз… — почав було глузування.
— Граф Мороз іде на обід, — відказалося поволі, розстебнувши піджак і вже розстібаючи ґудзики жилета, щоби досягти кутастого згортка за поясом. Чи капітан побачив цей рух руки? Чи побачив товстий перстень-печатку на пальці?
Він знову пирхнув.
— Заберися з моїх очей, ледащо хирне, — гарикнув він і відступив у коридор. Не озираючись, увійшлося до ресторану. Серце билося, як увімкнутий на повну потужність паровий двигун. Млух-млух-млух-МЛУХ. Луп-луп-луп-ЛУП. Длук-длук-длук-ДЛУК. Хитнулося, спираючись на порожнє крісло. Княжна Блуцька-Осєй заклично махнула, гукаючи крізь усю залу. Обід. Усі дивилися. Витрималося шість кроків, перш ніж запобіглива, собачья посмішка розперла пику. Але пика була побита, і ті, хто дивився, — усі — побачили на ній лише криву гримасу зарозумілої насмішки. Бенедикт граф Ґ’єро-Саський-Мороз підсів до князя і княжни.
Про сни княжни Блуцької
— Pourquoi? А сортілеґія під Чорним Сяйвом?
— То вже ви, пане Порфірію, знаєте краще.
— Що ж, не всі заморочують собі голову тим марновірством.
Княжна обурено жахнулася. Натомість князь зловтішно пирхнув, — проте послідовно не відізвався ні словом.
— Якби не той поспіх мого чоловіка, — сказала вона, демонстративно не дивлячись у його бік, — ми затрималися б у Краї Лютих, я могла б сама переконатися. Чи оті Сяйва з’являються о певній порі року? За календарем? Коли?
Пан Поченґло проковтнув шматок м’яса, запив червоним вином.
— Е-е, Ваша Ясновельможність, як бачу, значно більше цьому присвятила уваги, то радше я міг би чогось довідатися від Вашої Ясновельможности…
— Не вдавайте, молодий чоловіче, адже ви з дитинства там мешкаєте, знаєте їх найкраще. Можу посперечатися, що якби я запалила вам тьмічку…
— Навіть до Петербурга це примандрувало? — Пан Поченґло похитав головою. — Мода врешті минеться, як усе, засноване на смаках, а не на практичній вигоді.
— А ви як гадаєте, господин Єрославскій?
— Похмуро це бачу, — пробурмотілося, не піднімаючи голови з-над тарілки.
Чи й справді ніхто з них цього не помічав? Потьміт обтікав силует Порфірія Поченґла, хоча й набагато слабший, ніж у Тесли, адже цього не можна було не зауважити. Очі в Поченґла були глибоко посаджені в костистих кошиках очниць із гострими виразними краями, й вистачило, щоб він опустив повіки, або повернув голову до світла, або нахилився над столом, — і вже смуги тьмітла збиралися під бровами, осідали над високими щоками, снували чорною імлою блакитні зіниці. На обличчі це було видно найвиразніше, але подібним чином отьмітлювалися й фалди одягу сибіряка, складки костюма, навіть металеві ґудзики блищали тьмяними відображеннями. Порфірій Поченґло повертався до Іркутська всього лише після тижневих відвідин Омська; йому було тридцять три роки, з яких тридцять він провів понад Байкалом, а з них тринадцять уже в Краї Лютих. Безумовно, він був одним із тих тубільців, про яких говорив учора з п’яною емфазою Зєйцов: що вони носять Зиму в собі, вигорілі від Криги, й навіть далеко від неї безпомилково упізнають один одного, «лютовці». Звиклі не просто до морозу, як зимовики, а до позаматеріальних впливів Зими; а росло ж уже перше покоління, зачате й народжене в тіні лютих.
Княжна Блуцька хутенько витягнула з Поченґли дату його народження, знак зодіаку, імена батьків, який колір і шляхетний камінь він любить, яким святим патронам уклоняється і які сни останнім часом йому снилися. Князь не брав участи в балачці, бурмочучи тільки старечі докори Дусіну, який сидів у нього з іншого боку. Таємний радник дивився на них обох: то на одного, то на іншого гостя за княжим столом, з подвоєною інтенсивністю зміїних очей. Уникалося його погляду й не бралося участи в розмові, побоюючись, що перше ж сміливе слово спонукає князя до чергового спалаху; сам князь дуже намагався дивитися в протилежний бік і взагалі справляв враження безмежно знеохоченого товариством за обідом. Він сьорбав гучніше, ніж зазвичай, рухаючи щелепою, як ополоником на каучукових шарнірах.
— Я уже надто звик, — казав Поченґло. — Певно, я б їх узагалі не помічав, якби не блиск куполів Собору Христа Спасителя понад Анґарою. Коли здіймається сильне Сяйво, Собор може освітити половину міста, а вночі видно заграву аж у Зимному Ніколаєвську.
— Але ворожіння, але сортілеґії, і сни, сни під Сяйвом, Порфірію Даніелєвічу, ось про що я питаю! Скажіть мені, прошу!
— Що ж. Власне, слід би розпитати бурятських шаманів. Я не знаю, я ніколи навіть таро не розкладав. Тут не грають у кості чи карти, якщо Ваше Сиятельство
