Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Що?

— Тобто навіщо ви туди їдете.

— Хвилинку, повільніше, Зєйцове, мабуть, запекле похмілля й досі мене стискає, бо я нічого не розумію з вашої балаканини, ви кружляєте, як єврей довкола свині, зосередьтеся і скажіть прямо: які плани?

— Ну, щоб Історію заморозити.

— Що-що?

— Син зі світу до Батька Мороза з новинами йде, як повернути хід Історії, під Кригою замороженої: туди, чи сюди. Ну. Так вийшло. — Він жалісливо зітхнув. — Вибачите? Вєнєдікте Філіповічу?

Подивилося на нього мовчки.

— Ой, гніваєтеся, бачу, гніваєтеся.

— Знаєте, це якесь прокляття.

— Га?

— Немає дня у цьому триклятому експресі, щоб я не ліг спати однією людиною, а прокинувся іншою.

— Ба, люди змінюються, — покивав Зєйцов.

— Не в тому річ. А, зрештою!.. Кажіть уже, що то за прохання.

— Але ви мене ще не пробачили!

— Та навіщо вам моє пробачення! Що вам одне слово чужої людини так важить на сумлінні! Невротик милосердя!

Зєйцов поглянув серйозно.

— Видно, ви самі ще не усвідомлюєте, якої шкоди я вам мимоволі завдав. А прощення — це найперша річ, без прощення немає життя, немає і не може бути щастя у житті, бо як то ви собі уявляєте: тішитися своїми втіхами, радіти своїм радощам, коли знаєш, що хтось там криє проти вас слушну образу, бо страждав, потерпає через вас? Тож, що це за радість — наче бенкетувати в присутності конаючих від голоду бідняків, яким із уст оту їжу вирвав, жодна амброзія не буде тоді вам солодка. Все починається з вибачення, адже, з іншого боку, коли сам тримаєш у серці ненависть, або хоча б легку неприязнь до когось, то чи можеш щиро радіти якійсь, навіть найменшій речі? А видно це найбільше, звичайно ж, у справах найбільших: коли хтось присягне помститися смертельному ворогові, — минають роки, дітей і онуків виростить, повагу людську заслужить, маєтку доробиться, але чи це його тішить, чи спокійно до смерти він готуватиметься, чи з посмішкою в обличчя Богові погляне, ні, бо він не міг за життя навіть квітку понюхати, щоб одразу ж йому чоло не зморщилося, щоб губи враз не скривилися й темна хмара на обличчя не насунулася: сама лише думка про можливе щастя ворога нищила його власне щастя. Тому важливо, щоб починати практикувати прощення уже від малих справ. Оскільки воно є питанням практики, як мистецтво верхової їзди, чи вправність у стрілецтві, — не вкажеш людину на бульварі й не велиш їй: поціль у горобця зі ста кроків. Не влучить. Так само із заповіддю любови до ближнього. Це велика помилка — найбільша! — коли людина сприймає її, як імперський указ: починаючи з вівторка, ми їздимо правим боком дороги, від середи — пробачаємо. А так часто говорять священики, так кажуть дітям вихователі, самі погано виховані. В прощенні ж бо слід вправлятися, як спортсмени тренують свої тіла в важких дисциплінах, тобто роками, ретельно, з болем, від помилки до помилки, не кидаючись одразу на рекордну вагу, а починаючи від тягарців найменших: пробач грубість, пробач повільність, попроси вибачення за неумисне лихе слово. Так розвинеш у собі м’язи, щоб принести вибачення, які розчавлять під собою мільйони ненавчених.

… Я прошу вас, Вєнєдікте Філіповічу: простіть.

Мимоволі опустилося погляд, рука лягла на жилет. Вазов, — але як його звали? Юрій? Чи встиг він іще відповісти перед смертю? Кров заливала йому уста, він говорив, але не чулося.

Потряслося головою.

— Ви, либонь, дуже високої думки про людей, Філімоне Романовічу. Багато, ба навіть більшість, ба навіть майже всі не мають ані найменших проблем із життям у непрощенні.

— Ви так думаєте. Ви так думаєте.

— Ну, все гаразд, — схилилося, стислося його за коліно, — я прощаю вам, прощаю.

— Ви думаєте: що за проблема, сказати слово — сказати можна будь-що; так ви думаєте.

— Облиште вже це в спокої. Яке ж то прохання?

Він глибоко зітхнув — зітхаючи, він видихав із легенів повітря, затхле від лихих думок, видаляв екскременти душі, неперетравлені страхи.

— Ну так, ну так. Виженіть мене, можете мене вигнати, але попросити вас мушу, хоча, бачите самі, важко зважитися мені на зухвальство, — він опустив погляд. — Скажіть мені: ви пам’ятаєте, що я казав вам про Ачухова, про направлення світу згідно із заповідями Божими, про революцію духа, — пам’ятаєте?

— Ви казали, пам’ятаю.

— А отже… А отже, прохання моє полягає у такому: коли ви вже будете розмовляти з вашим батьком, замовте йому слівце й про це.

Спочатку не зрозумілося.

— Про що?

— Про такий шлях Історії, — про це лише вас прошу, — щоб дати Росії шанс, щоб люди отримали шанс стати вільними супроти добра й зла, а вже Царство Боже, якщо настане, коли настане…

— Ви з глузду з’їхали!

— Ой.

— Або знову напилися зі самого ранку. Ви ж власне вибачалися переді мною за те, що з ваших слів сплели фальшиву чутку про мене й про мого фатера, — а тепер кажете, що вірите в ту чутку?!

— Чутка — це чутка, Вєнєдікте Філіповічу, я не кажу, що ви мали такий намір, що для того їдете на Байкал, — але, якщо вже це обговорюють уголос, а ви ж бо не заперечили стосовно батька, то чи не можу я попросити? Як не схочете, то не виконаєте. Але, чи вам шкода? Ви й так розмовлятимете з батьком, а він, скажімо, розмовляє з лютими, але про що, ми не знаємо, й чи Батько Мороз справді завідує Морозом, ми не знаємо, але ж не зашкодить, якщо я попрошу, не зашкодить, якщо він замовить слово за добру справу, ну господин Єрославскій, та ж це не є жоден клопіт, а якби справді завдяки вам обернувся нарешті час Росії до епохи духу…

— Ви повірили! — схопилося за голову. — Що це? Що за безумство! Ви знаєте, що це брехня, і вірите!

Зєйцов пожував вуса.

— Не мені судити Вашу Вельможність про правду, коли ми ледве в подорожі познайомилися. Може, чутка хибує; може, спершу хибувала, але, почувши її, згодом ви зробите її правдивішою; а можливо, правдивою вона була зі самого початку. Я не просив вибачення за брехню — ба, певно там більша кривда для вас, якщо це правда. Немає такого закону, що пані Блютфельд ніколи рації мати не може.

— Не вам судити, — повторилося сухо. Вийнялося цигарку, закурилося. Ударилося важкою попільничкою об стільницю. Зєйцов потер око, подразнене димом. Заклалося ногу на ногу, струсилося попіл. — Отож, добре! Скажу вам усе, як є! Навіщо я їду в Байкальський Край? За дві