Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

в таємних їхніх криївках велике повстання готував, зброю і порох громадячи, як до королів у Європі та по цілому світі посланником був, до польського питання праведним словом їх прихиляючи. Брат вигадував, а може, підслухав розмови дорослих, а може, почув уже вигадані іншими дітьми: у кожному разі, я потім про це снив. А може, це сталося насправді, а снив я про братові розповіді? Я бачив батька під час нічної погоні, бачив у лісовій битві, бачив на вуличній барикаді, бачив, коли він виголошує промови під золотими гербами, бачив із ґвинтівкою у руках, бачив у дивному мундирі, фантастичному, з біло-червоними барвами. Я мусив брехати, ніхто б мені не повірив, мене б висміяли, так.

… Проте він приходив, справді приходив, уночі, коли ніхто не бачив, закрадався через вікно, або через пивницю, або через дах, або тихенько стукаючи домовленим способом у затильні двері, а мати йому відчиняла, не запалюючи світла, закутана в чорну шаль. Вона одразу ж провадила його, не кажучи ні слова, у глиб будинку, вони зникали в темряві. Чи я це бачив? Чи міг бачити? Чи мені снилося, що я бачив? А солдати й жандарми також не припиняли раптові з’яви, іноді один, іноді два, іноді ввічливо, іноді з галасом і погрозами. Якось заскочив нас на вулиці товстун у надто великому казанку, й навіть цукерками частував: а якби ви, діти, захотіли поділитися якоюсь таємницею… таткові загрожує небезпека, якщо його вчасно не знайдуть… не хочете робити прикрощів матусі, чи не так? Він роздавав візитні картки, малим і великим, будь-кому, втискав ласощі до кишені. Він мені теж снився. Певний час я боявся усіх чоловіків у казанках — знайдуть і заберуть тата.

… І все ж він приходив, чи то була одна ніч, чи кілька різних ночей, видко, я збігав з поверху, підглядав, сховавшись у сутіні, якщо пам’ятаю: його хуткий тихий крок, й обійми, як він підносив матір у повітря, я думав, що він хоче витиснути з неї життя, вона чіплялася за його одяг, прикладала палець до губ; якось вона знайшла в нього за поясом револьвер з довгою цівкою, він негайно його в неї вихопив. Я також бачив, як він ішов, я чув у переддосвітній тиші їхній квапливий шепіт, як вони обмінювалися адресами, прізвищами, днями, годинами. Я уважно слухав: то були секрети, які я мусив зберегти; а їх же слід було спершу вивідати, щоб могти їх не зрадити, на брехню обернути — чи не так?

… Іншої ночі, а може, власне тієї само, увірвалися без стуку, виваживши двері, розбіглися по будинку, я мусив тікати сходами й у ліжко, перш ніж мене зауважили. Ще іншої ночі… це не могло бути на першому поверсі, бо ми спали, я з братом й Емількою, на другому поверсі, й це не могло трапитися на цьому поверсі, бо навіщо би батько сюди підіймався, навіщо б сюди утікав?.. Тієї ночі він, мабуть, прийшов просто з якогось балу, у фраку, з підстриженою борідкою і з білим метеликом. Чи мало це сенс? Що, скажіть-но заради Бога, він робив би на балу, ховаючись від поліції? Коли вони вбігли з криком — Філіп Ґерославський, де Філіп Ґерославський?! — він побіг коридором до Емільчиного покою. Чому? Мати бігла в один бік, служниця — в інший, з боку затильного входу на сходи вистрибнув дебелий жандарм із ліхтарем у руках. Двері відчинялися і замикалися, мати повернула з півповерху, жандарм закричав жахливо гучно, бам, бам, бам, ударили постріли, у відповідь знизу залунало ще більше вересків, і батько з’явився на порозі Емільчиної кімнатки з револьвером у руці. На бальному костюмі лисніло кілька червоних плямок. Він побачив маму, побачив мене, — а отже, я там був! а отже, бачив на власні очі! — й сердито мене відштовхнув: «Забери його!» Мати потягнула мене до спальні. Батько втік. В Емільчиному покої вони знайшли жандарма та Емільку, застрелених.

… Панно Єлено? Чи це взагалі має якийсь сенс? Це не тримається купи! Сон, сон, кошмар. Та що я вам… Зрештою, якби я фактично був п’яний… О! Вибачте.

Просвистіли від’їзд, локомотив дав гудок, сапнув і шарпнув потяг. Експрес від’їжджав зі станції Омськ. На шибі розливалися, чергуючись, плями блиску й чорноти в міру того, як вагон минав чергові лампи; інтервали ставали дедалі коротшими, аж урешті цілковито перемогла чорнота, коли вагон залишив позаду останню лампу. Туук-туук-туук-ТУУК, тук-тук-тук-ТУК, порятунку не було, азіатська ніч — хмара чорнильної рідини, яка розповзалася в повітрі, — заповнила нутрощі отделения, опала на килим, заклеїла чорним крепом оббивку й панелі, розпростерлася на ліжку, огорнула вугільною вуаллю панну Єлену, яка (це було щось нелюдське) увесь той час, слухаючи, жодного разу не здригнулася: лише тепер вона здригнулася, коли її виштовхнув із пози рух потяга. Чи зробила вона якийсь жест, чи просто розгладила спідницю — не побачилося, темрява затопила все купе разом із панною Муклянович, темрява над темрявами, найтемніша.

— Панно Єлено, ви мені не вірите, правда ж? — сягнулося навпомацки до майже порожньої пляшки коньяку. Задзеленчало в мороці скло. — Це не алкоголь, я не п’яний, це тьмітина. Чи ви мене чуєте? — Потяг пришвидшував рух, заговорилося голосніше. — Я дуже вас прошу! Ви перемогли, я піддаюся. Я упав би до ваших ніжок, але…. Сон — мара, Бог — віра, я цього не можу пояснити, адже ні на мить мені не здалося, що батько хотів Емільку вбити, що то не був лише жахливий нещасний випадок, безвинна смерть, тож годі це пояснити, бачите, панно, я намагаюся, але що я можу, що я можу, белькочу без сенсу, це ті речі, які неможливо розповісти іншій людині. То чому ж я це зробив, — а може, не зробив, — скільки мені тоді було років, шість, сім, Боже мій, як я намагаюся тепер собі це уявити: викінчую цього листа вночі при свічці, в потворній тривозі, що хтось увійде й упіймає його, але ніхто не впіймав; дитинною кирилицею старанно адресую конверт, з висолопленим язиком, із пальцями босих ніг, судомно стиснутими від хвилювання; хухаю на папір, розтираю ляпки, перевіряю кожне речення і слово тисячу разів. «Де є Філіп Ґерославський». На звороті я навіть нарисував невелику мапу. Його впіймали наступної неділі.

… Але, звичайно, вони могли впіймати його випадково, могли без моєї допомоги, адже були дедалі ближче, який шанс, що лист узагалі дійшов, куди треба, що я добре запам’ятав адресу з візитної картки Пана в Казанку, який шанс,