Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Правда чи фальш?
Розділ п’ятий
Про світлі й темні сторони похмілля (світлого й темного)
Зазирнулося у цівку інтерферографа: світло, світло, світло, світло, світло — стільки правди й неправди, як намистинок сонця, себто багато.
Обережно торкнулося скроні, де свій ритм — луп-луп-луп-ЛУП — чеканило ранкове похмілля. Уночі, уві сні, він зігрався з ритмом коліс експреса; після пробудження почулося другий потяг, машину, що розігналася у внутрішніх пустотах черепа, від чола до потилиці. Минаючи ліву скроню, вона з гуркотом перестрибувала стик мозкових рейок: то було оте четверте ЛУП. Зрештою, випилося цілу пляшку коньяку — панна Єлена обмежилася трьома чарками, — а потім ще після того, як вона пішла, відкрилося джин. Треба теж пам’ятати про водку Зєйцова. Не дивно, що плелося, що на язик сплине.
Сховалося інтерферограф, важко підвелося з постелі. Над мініатюрним умивальником прополоскалося уста. В дзеркалі з’явилося неголене обличчя з розпухлим носом і струпом на губі. Узялося туалетне приладдя, накинулося шляфрок. Котра то година? Без годинника важко оцінити навіть час доби, коли за вікном над брудно-зеленими рівнинами висить таке свинцеве небо, — небо, куди не гляне око, рівнина, куди не гляне око, Сибір. Одразу ж під обрієм широчінь степу окреслює темніша лінія лісу; зараз Транссиб знову в’їде в тайгу. На тлі зелені — коли так дивилося, потираючи очі, — пересунулася чорна цятка: кінь, вершник на коні, тубілець у звіриних шкурах з довгим києм, притороченим до сідла. Якусь мить він галопував паралельно маґістралі, але раптово зник, немов у землю запав. Глянулося у «Путеводитель». Вівторок, двадцять другий день липня (у російському календарі — дев’ятий), тож якщо ще не кличуть на обід, це означає, що експрес перебуває десь між Татарською і Чулимською.
Замкнувши на ключ отделение, вирушилося у ванну. Перша була вільна. Покрутилося позолочену арматуру, вода ринула у мармурову ванну. Кімната мала одне маленьке овальне вікно; молочна шибка хутко зайшлася парою, і таким чином Азія цілковито усунулася поза межі європейського світу люксу. Тук-тук, хлюп-хлюп, занурилося до самої шиї. Оскільки не можна дійсно очиститися, нехай принаймні очиститься тіло. Бруд зі шкіри зійде легко — натомість те, що залягає у голові…
Тá гра не могла добре закінчитися, — на який бік не впала б монета, істинності чи хибності, — бо сказане слово залишається з нами, істинне чи хибне: доки ми про нього пам’ятаємо, абсолютною істиною буде для нас те, що ми її висловили. Чи, по суті, не на тому засновано феномен Святої Сповіди? Не важливий гріх, а слово про гріх. Не життя, а слово про життя. Не людина, а слово про людину. Не істина, а слово про істину. Про те, що ми вчинили. Про те, чого ми не вчинили. Про добро, про зло, про все, що можна висловити. Про, про, про.
Чи й справді після перетину межі Краю Лютих, коли інтерферограф Тесли покаже двозначну логіку світла, тут настане якась видима зміна? Адже люди, як і раніше, брехатимуть без упину. Вони також не набудуть раптово чудодійної здатности розпізнавати слова істини.
То чи є сенс питати про «реальну» панну Єлену Муклянович? Однак не моглося прогнати з голови оту думку, вона безугавно поверталася, як внутрішньочерепний потяг, коло за колом, і знову, й знову, хоча й стукає у скронях, хоча й прикрий смак до уст підіймається, і знову:
Чи то варшавська пройдисвітка, дочка чинбаря, вихована шахраєм Бунцваєм, злодійка й убивця, користуючись тихою допомогою такої само пройдисвітки Маріольки, вдає Єлену Муклянович? — чи то Єлена Муклянович, пригнічена роками хвороб, вражливе дівча з вибуялою фантазією, удає Бунцваєву спритницю, криваву ошуканку?
Експрес ще не доїхав до Зими, ще триває подорож, іще істина не замерзла, — однаково реальні обидві панни.
Облилося холодною водою, аж у шкіру встромилися крижані голочки, й дрож протверезіння пробігла тілом. Протерлося дзеркало, зайшле парою. Принаймні світло й тінь заспокоїлися, немає й сліду від учорашнього потьміту. В чому виявляється похмілля після зарядки теслектрикою? Цілком можливо, що сам доктор Тесла ніколи його не відчував, отьмітлюючись день у день, щоразу, перш ніж припиниться вплив попереднього ураження.
Під час гоління здряпалося струп із губи. Губа хутко загоїться: гірше з носом. Лезо натискало на шкіру під точно прикладеним кутом, у розхитаному вагоні доводилося демонструвати достоту артистичну вправність, чуття скрипаля-віртуоза. Вдасться — або не вдасться, і тоді кров на шкірі.
З бритвою біля щоки почало наспівуватися жваву мелодію. Звідки цей раптовий приплив доброго гумору? Для того немає жодних підстав, усі проти. Може, тільки панна Єлена — адже ще два дні спільної подорожі — ха, що ж то за причина! Обмилося обличчя. На устах з’явилася крива неприємна посмішка. Панна Єлена, обидві панни Єлени, старша й молодша. Те, що походить із пам’яті, не є ні істинним, ні хибним. (Потяг у черепі перестрибнув із колії на колію). Тоді булося сильно отьмітленим. Пам’ять про минуле — минуле в пам’яті — інша пам’ять, інше минуле — тож яка брехня, правдивіша од правди, міститься у другому зашифрованому листі?
Поквапом зав’язалося шляфрок. У коридорі побачилося Чушина, який ішов назустріч. Відступилося, щоб пропустити його перед ванними кімнатами. Він почервонів, як буряк, буркнув щось винувато, відвів погляд від побитого обличчя. Проковтнулося сором — це була фізіологічна дія, щось проплило від голови, вздовж хребта, до самих стіп: якась гаряча отрута, від якої тужавіють м’язи й напинаються сухожилля, і квас заливає нутрощі.
Не встигло сховатися у купе — з боку проходу з’явився проводник, не товстий Сєрґєй, а проводник іншого вагона люксу.
— Ваша Вельможносте! — заволав він, підносячи до того ж руку. Підбіг. У руці він тримав бумажку, складену в невеликий квадратик. Поглянулося, коли він простягнув її на відкритій долоні, мов на таці для листів. — Панна дуже наполягала, щоб якнайшвидше…
— Котра година? Панна Муклянович на сніданку?
— О, ні, ласкавий пане, це панна Філіпов з восьмого в другому вагоні.
Передавши листа, він вклонився. Схопилося його за руку.
— Що це таке?
— Що?
— Звідки ти це узяв? — гарикнулося, шарпнувши проводника,