Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

… Сон — мара, Бог — віра, чи не здається вам, панно, що все наше дитинство — це один великий сон — чи ж не пам’ятаєте ви його, як пам’ятають сни: уривками, склеєними не по черзі, сцена за сценою без логічного зв’язку, в одній я — птах, у наступній — риба, далі людина, а потім знову птах, і найдивніше — найдивніше те, що зовсім не дивуєшся, як усе це протікає без розладу, поєднується між собою, накладається, позбавлене логіки, одначе — одне з іншого в и н и к а є, як квітка виникає з насінини, як курчá виникає з курячого яйця, як доросла людина виникає з дитини; так ці сцени розвиваються за таємними правилами, з м’якою очевидністю, у заспокійливій тиші, у теплому світлі — сон… дитинство. Саме так я спробую це вам розповісти.

… Ось сцена, свідком якої я не міг бути, але уві сні ми також бачимо події, при яких не були присутні і в яких не снимо власної присутности: іноземний двір, чужинське вбрання поважних панів, на столі книга й хрест, на яких панове присягають, і серед них мій батько. Й коли батько говорить, усі слухають із великою увагою і підтакують йому, й плескають, і вистукують браво, й нарешті батько піднімає руки, й тоді така потужна емоція передається усім — навіть мені, котрого там немає, — що спогад уривається, і після нього настає зовсім інший…

… У якому я плаваю в річці попід лісом, а на луці, в плямі сонця, мов у струменях жовтого водоспаду, сидить матір із моєю сестрою Емількою, Емілька ще майже немовля, але ми, я і брат, якимось дивом майже дорослі, ми бризкаємося водою, кричимо, Емілька вовтузиться у траві, хихочучи, хапає опецькуватими рученятами промені, які лоскочуть її личко, а мати у великому солом’яному капелюсі схиляється над нею; й обидві розпадаються у тому сонцеспаді на смуги й цятки світла, барвисті, веселкові, — тільки бачу, світлі сплески щастя. Я щось їм гукаю, показую когось, хто стоїть на іншому боці, силует невиразний, тінь силуету чорна; тоді брат з індіанським виттям тягне мене під воду. Емілька зникає мені з поля зору. Нема в тому жодного сенсу, немає жодної правди, однак уві сні, в дитинстві, у сні про дитинство дуже сильне враження, що то був останній раз, коли я бачив сестричку живою.

… Страшне нічне вторгнення, з кіньми, які гримотять дорогою, червоними ліхтарями, що зблискують у темряві, грюканням у двері, підкованими чобітьми, що стукотять по підлозі будинку, розгніваними криками й криками жаху, — я прокидаюся, мокрий від поту, прислухаюся з тремтінням. Кого шукають, кого клянуть, через кого уся ця лють і вереск? Філіп Ґерославський, де Філіп Ґерославський? Негайно кажіть, де він! Нам добре відомо, що ви знаєте! Чому вони кричать російською — це ж іще не Варшава. Але з’ясовується, що приїхали вони до нашого маєтку в Вільківці, а обшукують будинок у Варшаві: я визираю на вулицю, над дахами — дими заводів і передсвітанкова заграва. Вони шукають батька, вони завжди й усюди шукають батька, тут і там. Екіпаж царської поліції стоїть перед ворітьми, вусатий солдат, погладжуючи коня по шиї, підводить голову й дивиться просто на мене, зауважив дитяче обличчя у вікні, простяг руку — хотів привітатися? Покликати? Пригрозити пальцем? Я перелякано відстрибую, болісно падаючи. Вони шукають батька, завжди шукають батька!

… А тепер ми, в натовпі людей, серед гомону й музики, між тваринами й брудними мужицькими дітьми, які бігають босоніж, — я ж у святковому вбранні простую поруч із фатером, з долонею у його долоні, такий малий, що мушу задирати голову, щоб побачити, чи тато посміхається, а чи марсова міна сковує його обличчя: частіше оте, друге. Ми йдемо від рундука до рундука, всі батькові кланяються, він спиняється, щоб побалакати з одним і другим, з війтом, з отцем-парохом, отець-добродій гладить мене по голівці. Мені цікаво, звідки всі ці люди знають батька, якщо його ніколи немає, ми так рідко його бачимо, може, він частіше до чужих людей заходить? Я дуже довго думаю, як його про це запитати, врешті, звичайно, не кажу ні слова. Батько турботливо нахиляється: чи хочу я цукрового льодяника? Киваю головою. Він торгується з селянином. Хтось, повернутий до нас спиною, голосно свариться поруч, при цьому жахливо кленучи; батько вголос його картає. Той, господар із цигаркою на губі, дивиться на мене згори з ненавистю, я не пам’ятаю більшої ненависти на людському обличчі. Я сховався за батька. Батько тицяє господаря пальцем у груди: вгамуйте нестримного язика при дітях і жінках, розпусту в день Господній не чиніть. Що більше він його картав, то більше господар мене ненавидів. Я розплакався. Батько розлютився і потягнув мене назад до матері, смикаючи за вухо. Льодяника не купив.

… Церковна таємниця, промовлена пошепки під хрестом Христовим, — у церкві, бо тут ніхто нас не підслухає, а ти вже великий хлопчик, мусиш розуміти деякі речі. То мати мені шепоче, коли ми стоїмо навколішки на порожній лавці після прогулянки. Таємниця! Я зворушено слухаю. Мати посміхається, щоб відігнати дитячі страхи. Одного дня ти все зрозумієш, каже, ти будеш пишатися своїм батьком. Але ми живемо в недоброму світі, цей світ лихий, люди розп’яли Бога, Господа нашого, люди багато зла чинять навзаєм, пригнічують одні одних, а найбільше тих, хто мають сміливість постояти за пригноблених, — як твій батько. Батько нічого не боїться, шепоче вона. Так, батько нічого не боїться. Є люди, які його за це ненавидять, каже. Я пригадав господаря на відпусті — ненавидять, ненавидять. Мати нахиляється до мене. Якщо тебе питатимуть, якщо хтось сторонній питатиме, — ти нічого не скажеш, правда ж? — бо ти не бачив, ми не бачили його уже багато місяців, відколи ми перебралися до міста, не бачили. Я зрозумів, що маю брехати. Мати нічого мені не пропонувала: я сам урочисто перехрестився і, притиснувши руку до серця, присягнув відтоді давати неправдиві свідчення. Вона тихо розсміялася і поцілувала мене в чоло.

… Сон уві сні, уві сні, панно Єлено, й неможливо їх розмежувати. Вечорами, коли ми вже лежали в ліжках, брат полюбляв розповідати мені страшні й захопливі історії, які, як він стверджував, насправді трапилися з батьком: як той нападав на царські конвої, звільняючи схоплених росіянами арештантів, як тікав із в’язниці, як із потягів золото крав (на добру справу призначаючи його, звичайно ж!), як із іншими героями