Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Той перстень, — вказалося пальцем. — Покажи!

Він обережно простягнув стиснуту в кулак долоню. Зблиснув геліотроп з гербом Кораб.

— Запевняю Вашу Вельможність…

— Звідки це в тебе?

— Знайшов.

— Де?

Він знизав плечима.

— На майданчику в кінці пасажирського складу. Лежав собі. У щілині між залізяччям.

Розсміялося. Проводник похмуро глипнув, упевнений, що глузування спрямоване проти нього. Замахалося руками, щоб його затримати. Поквапливо відчинилося купе й знайшлося пулярес.

— Я дам тобі за нього десятку.

Проводник глибоко задумався.

— А як начальник довідається…

— П’ятнадцять.

Урешті купилося перстень за вісімнадцять рублів. Протерши його замшевою шматкою, насунулося його на палець. Він пасував так само добре, як і три дні тому, себто ідеально. Зав’язуючи потім аскот, із задертим над стоячим комірцем підборіддям, випроставшись — кого бачилося у дзеркалі? Графа Ґ’єро-Саського із потовченою мордою.

Перша річ до того, як піти між люди: розбити всі дзеркала.

Друга річ: ніколи не повторювати двічі тієї само брехні, ані тієї само правди. Не можна увійти в ту саму річку, не можна втілитися в ту саму людину. Але хто це зрозуміє? Опріч панни Єлени, — ніхто. Всі вдають, що походять з одного минулого, ба навіть сперечаються про це минуле: було не так! краще пам’ятаю! Важко спіткати більшу глупоту. Вийнялося з шухляди зім’ятий розклад руху. На ньому було записано другий батьків лист — із протьмітленої пам’яті.

ZCZQPQAMKEDJWROXUUZX

IBJUYKBVJJMMWTYDPXNB

TOJPWUPGRSPTGEKNKMUX

TIVSLRGZCRSLGDRKNKEA

WKZIZFBXVSEMSIZFSEDL

KJCQPCFDEXQRKXOEXEIZ

CUELTMDHABBTWULJMTQI

VWOZBEBLTAXNCOBLIZNJ

MKWYWNCOKKXYVBXOWEGE

WTKWOPKXSUZJLVUEZZKA

WFWDCZQMAMODYZNFDIUE

EM

Переписалося його на чистому аркуші. Слід припустити, що метод дешифрування ідентичний, як і в першому листі. Але пошук реґулярності йшов уже не так легко — KNK, KNK, що ще? Відступ у 21 літеру — гасло три-, семи- або двадцятиоднозначне. Необхідно, отож, розбити листа на 31-значну абетку… Це не має жодного сенсу. Чогось тут не добачається, щось тут мусить опинятися поза погано спрямованою увагою. Інші повторення?..

А може, це звичайне похмілля, побічний ефект — може, цього просто не вдається розшифрувати без заряду теслектрики в тілі, без тьмітлового потоку в мозку. Треба розтемнити в голові, тільки…

Досить!

Експрес минув не зупиняючись станцію Кожурла. Небосхил трохи пояснішав, палітра світла, що стікало на землю, більше відповідала літній порі, дещиця жовтого, дещиця синього, подекуди сліпуча білість — стовпи світла, пробиті крізь невидимі хмари. Навіть звук коліс потяга бринів якось інакше, м’якше, приглушено, протяжно, длук-длук-длук-ДЛУК, длук-длук-длук-ДЛУК. Відчинилося вікно, вистромилося голову. Вітер куйовдив волосся, подивилося у бік затильної частини потяга. Він злегка повертав, позаду за ним видніла лінія колії, що губилася на обрії. Коли так дивилося, на небесах переставилися фільтри божественного фотопластикону, й просто на колію позаду експреса впав стовп сонячного світла, неначе ангели спрямували на цей пункт свої рефлектори; й заграли вздовж рейок барвисті веселки, розлетілися світло-зелені, фіолетові, рожеві, пурпурові відблиски, мерехтливі стрічки, схожі на aurora borealis, тільки лише не на північному небі, а на шпалах Транссибу розтягнуті. Длук-длук-длук-ДЛУК. Зрозумілося, що потяг уже суне крижлізними рейками, що то вже край Призим’я, сьогодні або завтра в’їдеться у Царство Криги. Намацалося машинально у внутрішній кишені піджака інтерферограф і Ґросмайстера за поясом під жилетом. Інший відрух покерував пальцями, які нервово покрутили перстень із Корабом в один і в протилежний бік. Покрути перстень, загадай бажання. Замкнулося вікно. Джине щедрий, забери мене з цього проклятого потяга! З панною Єленою, або без. Хтось постукав у двері.

Відчинилося. Зєйцов.

— Добридень.

— А так, так, вітаю, чого вам треба?

Зєйцов трохи знітився від такої безцеремонности. Він розчесав рукою волосся, уже менш сковтуніле, ніж учора, й узагалі, він навіть виглядав цілком пристойно, якщо порівняти зі звичайним станом Філімона Романовіча Зєйцова, навіть костюм якийсь свіжий вбрав, світло-бузковий у червоні смужки, щоправда, дуже незугарний — але чистий; і не помітно було теж по екс-каторжникові слідів учорашньої пиятики, дивився притомним оком, не налитим кров’ю, голову тримав прямо. Тільки що сконфузився одразу ж доволі сильно й тепер стояв на порозі, стискаючи себе за лікті й кружляючи поглядом довкола, наче забув, навіщо він узагалі у ці двері постукав.

— Ну кажіть же! Бо вже, — а власне, котра в вас година?

Зєйцов вийняв годинник.

— Минула одинадцята.

— Значить, ближче до обіду. Так? Слухаю?

Він почухав рубець від відморожених пальців і раптом підняв голову.

— Я до вас із проханням, Вєнєдікте Філіповічу. Чи можу я увійти? Вибачте, мені важко якось тут, у коридорі, зібратися з думками… Зрештою, мушу також вибачитися перед вами, насамперед вибачитися, так. А за що? А за те, що вчора нарозказував, а я ж бо не знав нічого про вашого батька, прошу повірити, що якби я знав…

— Заходьте вже, заходьте. Але в чому, власне, справа? Бо я вас не розумію. Що вам до мого фатера?

— Ну, бо сьогодні вже за сніданком, спасибі, сьогодні вже всі про це пліткують; не те, щоб я тут у товаристві блищав і в бесідах отих сам брав участь, хе, хе, самі знаєте, як воно: якщо каторжник, то вже парій на все життя; але більше з тим я прислухався, і що з учора забув, то мені пригадалося, коли я почув їхні розповіді, пані Блютфельд особливо, яка розповіла таку історію вашого батька…

— Ага! То Frau Блютфельд розповіла історію мого батька! Ну, тоді вже весь потяг знає, інакше бути не може. Кажіть, кажіть.

— Батько Мороз, таке прізвисько, саме Батько Мороз. Розмовляє з лютими, лиш подумайте, й що він їм шепне, то люті виконують, і такий лад Зими лягає на Землю, так за словом вашого батька Крига тече через країни й народи, а тепер ви навіщо у Сибір їдете?

— І навіщо?

— Ну, тут мушу знову вибачитися, не гнівайтеся, Вєнєдікте Філіповічу, ви не будете гніватися, правда ж? — Я ж бачу, що ви добра людина.

— Але на що б я мав гніватися, сто чортів!

— Ой! Ой! Уже сердиться, душа гаряча, — Зєйцов зітхнув, скривився, визирнув нервово в вікно. Водночас він відсунувся на постелі якомога далі й знову заходився чухати рубці. — Бо бачите, якби я того вчора не наговорив, що наговорив, про Авраама, про Історію, про розтальників і заморозників, а передусім про Бердяєва… А вони чули, один повторює іншому п’яте через десяте, й вийшло так, лише подумайте, що ми про це розмовляли, не що я казав, але про що розмовляли, — а хто конкретно що сказав, ніхто не пригадає. І тепер з’ясовується,