Українська література » Фантастика » Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Криги, щоб заморозити сухотне огнище в лівій легені, зараз сяде в потяг до Москви, звідки вже помандрує просто на другий кінець світу Транссибірським експресом; панна Єлена й тітка мають місця першого класу, давно викуплені, а ось і квитки, мало не забуті вдома.

… Чи ж треба нам обговорювати увесь план уголос? Ми тільки поглянули одна на одну, Маріолька й оком не зморгнула. Про ніякий вибір, жодне рішення не могло бути й мови, — ми залишилися засліпленими очевидністю. За решту грошей ми купили два місця у першому класі до найближчої станції, — щоб узагалі сісти в їхній вагон. Слід було тільки зауважити, в якому докладно купе вони їхатимуть, — але з такою гамірною родиною довкола вони не могли від нас сховатися.

… Як тільки поїзд рушив, ми постукали до їхніх compartiment. Відкриває тітка. Маріолька сховала в шалі камінь, піднятий на колії. Тітка отримує в чоло. Ми вриваємося всередину, я затуляю двері плечима. Панянка пищить, але пищить і свистить і шипить також паровоз, зрештою, Маріолька негайно закриває їй рота, ви бачили: Бельцик має ледве не чоловічу статуру, сильна в руках женщина. Поборюкалися якусь мить, Маріолька обгорнула їй шарф навколо шиї, я вхопила за інший кінець, ми її задушили в три счета. Далі тітку, адже вона ще дихала. Ви розумієте, найважливішим був час, час до прибуття кондуктора. Ми обшукали багаж, одяг, торбинки, де квитки, де бумажки — є. Сховати тілá — під сидіння, і ковдрами прикрити: себто я лягла і вкрилася, начебто лихоманка у мене, занадто слабка, щоб сидіти — плед укрив усе. Стукає кондуктор. Маріолька пошепки пояснює йому ситуацію, показує документи, панна Єлена невиліковно хвора, в дорозі до чудотворної клініки сибірської Криги, чи були б ви такі ласкаві допильнувати, щоб ніхто в подорожі вже нас не турбував, Господь Бог вас винагородить, людино добра, — і рублик у жменю йому втискає. Тож ми замкнули купе. Здерли з трупів одяг. Квапливо приміряли. Інші розміри, в Москві доведеться хутко його продати й купити відповідне придане для шляхетного роду панни та її супутниці. Ми зразу поділили всі коштовності. Я також знайшла тоді записничок, оправлений у шкіру, щоденник панни Єлени. Що вона там навиписувала! — Сміятися з того, чи плакати, — глупі фантазії хворобливої дівчини, яка не знає світу. Однак я читала це червона від рум’янців, як екзотичний роман про кохання: я з’їла її душу разом із тими фантазіями. Ясновельможне панство! Елеґантні панове, пані в брильянтах! Я стільки на них надивилася, стільки разів пережила їхнє життя уві сні, у мріях, сильніше, глибше, довше од них, — тепер я буду дамою, вищою від дами, невинною панною, білішою од білих лілей, Єленою Муклянович, правдивішою од Єлени Муклянович.

… Ми чекали чорної ночі й такої глухомані, нетрів поруч із колією, щоб ніхто не побачив, як ми виштовхуємо тіла в вікна купе, — це можна зробити, пане Бенедикте, дві жінки впораються, справді, — й щоб ніхто тих тіл не знайшов. Ми викинули їх у лісі, потяг їхав крізь темну пущу, вони, певно, скотилися одразу з насипу в зарості, до них добралися тварини. Навіть якщо хтось знайде обгризені, зогнилі трупи, ніхто не упізнає голих жінок без обличчя, зрештою, якщо й подумають про когось зниклого, то власне про нас, — а не про Єлену Муклянович і її тітку, які подорожують Сибіром.

… Ми боялися тільки, чи не чекає хто на них у Москві, але ні. Все пройшло гладко. Проте перша ніч у Транссибі коштувала нам багато нервів. Ви бачили мене, я була така бліда зовсім не від пудри, я справді думала, що то власне нас шукають. Маріолька вирішила пересидіти в купе, скільки вдасться, симулюючи жіночі хворості, щоб не зрадити себе браком манер і незугарною вимовою. Зрештою, вона не знає іноземних мов. А я маю алібі, я хвора, мене зжирають сухоти, мені все можна, немічному дівчаті в тіні передчасної смерти, чи ж я не можу побавитися в злочинців і детективів, чи ж я не можу прибрехати похмуру історію, щоб принадити чоловіка, історію про вбивства, шахрайства та багате на пригоди минуле? Ха!

Потяг стояв на омському двірці, у напівмороці між ліхтарями за вікном пересувалися людські постаті, крізь ніч лунали самотні голоси, іноді заклекоче станційний дзвін; поза тим панувала тиша: не стукотіли колеса, не ревіли машини, не свистів локомотив. Хто мав вийти, виходив; хто мав сісти, сідав; решта пасажирів люксу спали глибоким сном. Раз хтось пройшов коридором. Ані на мить не відвелося погляду від обличчя панни — треба ж її якось називати — панни Єлени. Вона завершила розповідь і злегка посміхнулася.

Правда чи брехня?

Зимне електричне світло, змішане навпіл із холодною тінню, спливало з блідих лиць, по білій шиї, всякало в мережива і рюшки, стікало паралельними струмочками по заломах гладкої матерії, зливаючись у неглибоке вмістилище на подолі, де панна скромно схрестила худі долоні. Подумалося про знаки тіні навколо Тесли, про власне відображення у дзеркалі. Образ панни Єлени був, натомість, вільний від найменшого спотворення, узгоджувалися лінії блиску й темряви, узгоджувався рух і брак руху, все було акуратне, реґулярне, очевидне. Потяг відпочивав на двірці, тож припинилося ритмічне погойдування, і вона сиділа спокійна, випростана, дивлячись некліпаючими очима, з головою, повернутою на чверть, з піднятим підборіддям, навіть не як для фото, а для óбразу, позуючи до портрета майстра пензля.

Сягнулося до коньяку. Тільки тепер могло налитися повні чарки. Панна не скористалася. Вихилилося одну; потім із посмішкою (кривою) також і її чарку. Вона нічого не сказала, чекала. Що довше тривала мовчанка, то більший банк накопичувався на столі. Розстебнулося комірець. Може, просто встати й вийти — ні, це ж не її купе, — попросити її піти, — але як, нічого не спадає на думку, жодне слово, жоден жест, — вона перемогла, повернувши підборіддя на кільканадцять градусів, поєднання тонких пальців на шибі та шкіряного черевичка на килимі паралізувало співрозмовника.

Не знається правил гри, однак грається.

Відкашлялося.

— Сон — мара, Бог — віра, панно Єлено. — Пошепки уже, дуже тихо в цій тиші нічній, хрипким шепотом. — Усе, що ми тут розповідаємо, ми розповідаємо з власної пам’яті, себто так чи інак із правдою це має стільки само спільного, як і Міт із Історією. Я удаватиму, що… Ну, добре, Зєйцов почав, це заразливо, мабуть, я й справді не повинен був змішувати тьмідину з алкоголем. Ах, я вам про це не казав… Прошу так не дивитися, я не п’яний.

Відгуки про книгу Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: