Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

зимухе, поки не потрапив за столик до Милого Князя, а там я бував свідком партій, у яких обертали тисячами рублів. Водночас я відвідував панну Юлію з відома її батьків, домовляючись про побачення й обіди, одного разу навідався до них на святкову вечерю навіть із матір’ю, коли їй трохи полегшало. Панна Юлія ставилася до мене дуже прихильно, не роблячи таємниці зі взаємного почуття, тож незабаром почалися розмови про заручини, й мене багато разів запитували про мої наміри, — якнайщиріші, запевнив я, — але чи зможете ви, пане Бенедикте, утримувати дружину, — що ж, серцю не накажеш, а чи можна мене винуватити за батька, який пішов слідами повстанців і заплатив за це статком, — але панна має забезпечений чималий посаг. Відтак уже лунали конкретні суми. Таким чином, дійшло до заручин, і всі в місті почули, що Бенедикт Ґерославський одружується із двадцятьма п’ятьма тисячами рублів, тож євреї стали раптом набагато щедрішими, й переді мною відкрилися нові кредити.

… Якими я легко користався. Я грав уже тоді винятково в Милого Князя, він винаймав у Кальки на Маршалковській покої, де вечорами й до пізньої ночі грали найзатятіші картярі варшавського бомонду, кружляли леґенди про розтринькані та виграні там статки, про гравців і їхні безумства, нібито один полковник із Цитаделі, вийшовши від Кальки, стрелив собі одразу в чоло, оскільки програв кошти, привласнені з царської скарбниці, інший нещасний, директор Християнської споживчої спілки з Хшанова, зазнав там за столиком нервового удару й відтоді страждає на параліч правого боку тіла (тому змушений тримати карти в долоні лівої руки й кепсько йому вдаються тасування і роздача), а для відміни якийсь щасливець, прізвища якого чутка не запам’ятала, так на голову заслаб, повернувши собі фільварок і дохідну бійню, що, відчинивши настіж вікна, заходився пригорщами кидати трёшки и червонцы на Маршалковську, а люди ноги собі ламали на кризі, щоб допастися до того дощу з грошей; кружляла також леґенда про іншого росіянина з гарнізону, здається майора, який, вичерпавши заставу й кредит, запропонував сатисфакцію кредиторові згідно з принципом револьверної лотереї, тобто покрутивши барабан із одним вкладеним набоєм і вистреливши собі всліпу в скроню, звідси зветься ота забава «російською рулеткою». Тож бачите, панно, що за тим столиком не жартували. Я ходив туди три-чотири рази на тиждень, і завжди в суботу, залишаючись до недільного світанку, а бувало, що й до полудня. Йшлося про те, щоб програти якомога більше.

… Програти, але не будь-кому. Звісно: мені слід було програвати послідовно й упродовж тривалого часу, щоб не викликати post factum жодних підозр. Але врешті-решт мав трапитися один великий програш, очевидне й неминуче продовження довгої низки втрат, що нараховували від кількадесяти до кількасот рублів. Був зимовий ранок, прислуга розсунула завіси, за вікнами прокидалася біла Варшава, згасали високі ліхтарі, над столиком висів дим, сизий, наче привид душі, що тікає з тіла, лакей приніс каву, Милий Князь роздав, я подивився в карти, але вони акурат були найменш важливими, поставив тисячу, потім другу, потім перебив на чотири, так ми дійшли, торгуючись, до двадцяти тисяч, я і Фридерик Вельц, за нього поручився Князь, я поставив мій посаг, ми підписали векселі, й нарешті Фредек відкрив пару королів і виграв усе. Я подякував, попрощався, забрав пальто й вийшов на мороз. Вони дивилися на мене з вікна, може сподівалися, що я теж захочу вистрелити собі в голову, — у мене не було зброї — може, що піду до лютого: ви бачили тих самогубців, зимовики потім видовбують їх кувалдами. Я насилу стримався, щоб не розсміятися до холодного Сонця.

… Ми сподівалися, що це не займе більше місяця. Усе йшло за планом. Я програв за найвідомішим столиком міста, новина поширилася блискавично, до вечора всі зацікавлені знали, що Бенедикт Ґерославський просадив у покер у Милого Князя усе віно нареченої. Скандал роздмухував сам себе. Родина Юлії цілком очікувано мусила розірвати заручини, — але це тільки відкрило нові огнища сорому, бо тепер той, хто мав стати її чоловіком, але не став, найпевніше потрапить до в’язниці, оскільки виставив вексель без покриття. То вже буде публічна ганьба, в яку втягнуть безпосередньо й родину Юлії. Панна почала благати батька врятувати її від такого тавра, бо ж вона мусила б тоді виїхати з Варшави. Врешті — через три тижні, як ми й розраховували, — фатер Юлії погасив мої кредити, водночас позбавивши доньку всього посагу. Мене ж він відлупцював ціпком посеред Уяздовських Алей. Я ходив в ореолі сорому, як мученики Божі ходять у німбі святости. Тільки він залишився мені на продаж — мій сором. Наступної неділі, після Служби Божої, ми мали поділити з Фредеком суму: десять тисяч — мені, десять — Юлії, п’ять — Фридерикові.

… Вони не прийшли. Не з’явився ні Фредек, ні Юлія, марно я виглядав їх у домовленому нефу й стирчав потім на снігу, як дурень, аж задзвонили на обідню. І попри все, мені ще не хотілося у це вірити. Перша думка: до Юлії. Аж тут відкрився мені останній підступ її плану: тепер я ніяк до Юлії не дістануся, бо я сам дуже ретельно відрізав собі будь-який доступ до панни, навіть записки перехоплять, з-під вікон проженуть, її батько знову мене відлупцює. Друга думка: до Фредека. На лекціях він не з’являвся, у знайомих не бував. Я зайшов до його матері, вона нічого не знала. Що робити? Мишкую у тіні воріт на Маршалковській, вікна над «Соколом» у Кальки світяться, там триває гра на сотні й тисячі рублів, — бо що зробить Фридерик Вельц з раптовим статком? — Він гравець, він настоящий наркоман азарту, він не зможе стриматися, зрештою, і план був такий, щоб він появився тут і там з натоптаним пуляресом, урешті, він же начебто отримав двадцять п’ять тисяч, — якщо він отримав їх насправді? Я курю цигарки, відморожую ноги, виглядаю очі. Фридерик може увійти з вулиці, може увійти зі затильного ходу, може бічними сходами, може з глядачами до «Сокола», а може, він там відучора сидить і грає. І ось, нарешті я бачу тінь його профілю на шибі — встав, потягнувся; отож, перерва між роздачами. Біжу через вулицю, вгору сходами, слуга Милого Князя упізнає мене, чи веліли йому мене не впускати, не знаю, не чекаю, проштовхуюся усередину, ось і Фредек — зляканий моїм вторгненням. Перш ніж Милий Князь устиг втрутитися, я потяг Вельца в сусідню кімнату, замкнув двері. «Де моя частка?» Він заперечує: не я,