Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Яцек Дукай

Крига

Частини І–ІІ

МИ НЕ МЕРЗНЕМО

Частина І

Варшава

«Тільки-но солдат вистрелить із ґвинтівки, тієї ж миті починає існувати рана, яку в неприятелеві куля проб’є за якийсь час; якщо хто споживе дозу нездоланної отрути, тієї ж миті розпочинається остаточний смертельний процес, хоча його час настає допіру за кілька днів. Слушно казали древні: ми померли вже в мить народження. Ми не владні над подальшою дорогою кулі й отрути, а почасти й над життям».

Розділ перший

Про сина тисячорубльового

14 липня 1924 року, коли за мною прийшли чиновники Міністерства Зими, увечері того дня, у надвечір’я сибіріади, — лише тоді я почав підозрювати, що не існую.

Під периною, під трьома ковдрами й старим габардиновим пальтом, у бумазейних кальсонах і гарусному светрі, в шкарпетках, натягнутих на шкарпетки — лише п’яти стирчали з-під перини й ковдр, нарешті відталий після кільканадцяти годин сну, згорнувшись майже в кулю, з головою, встромленою під подушку в грубій пóшивці: сюди звуки долинали вже м’якими, зігрітими, вмоченими у віск, немов мурахи, що загрузли в живиці, так і вони продирались углиб поволі й з чималими труднощами, крізь сон і крізь подушку, міліметр за міліметром, слово за словом:

— Господин Венедикт Ерославский.

— Он.

— Спит?

— Спит, Иван Иванович.

Голос і голос, перший — низький і хрипкий, а другий — низький і співучий; перш ніж я підняв ковдру й повіки, я уже бачив, як вони наді мною схиляються, той хрипкий — в узголів’ї, той співучий — з боку п’ят, царські янголи мої.

— Ми розбудили панича Вєнєдікта, — ствердив Іван, коли я важко підвів другу повіку. Він кивнув пані Бернат, хазяйка смиренно вийшла з покою.

Іван присунув табурета й сів; коліна він тримав разом, а на колінах — чорного «казанка» із вузькими крисами. Високий vatermörder, білий, як сніг на полуденному сонці, разив мені очі, білий vatermörder і білі конторські манжети, сліпучі на тлі одноманітної чорноти їхнього вбрання. Я зморгнув.

— Дозвольте, Вєнєдікт Філіповіч.

Вони собі дозволили. Другий присів у ногах ліжка, стягуючи власною вагою перину, аж я змушений був її відпустити; вхопившись відтак за ковдри, я підвівся на бебехах і якось вкрив собі спину — зимне повітря втиснулося під светр і кальсони, я задрижав, розбуджений.

Накинувши на плечі пальто, я підібгав коліна під підборіддя.

Вони насмішкувато поглядали на мене.

— Як здоров’я?

Я відкашлявся. У горлі зібралося нічне мокротиння, їдкий квас із усього вмісту шлунка: з часникової ковбаси, корнішонів (що там іще ми вчора споживали?), з теплої деренівки й цигарок, безлічі цигарок. Я вихилився до стіни й харкнув у плювальницю, аж мене скрутило в три погибелі. Зігнувшись, я довго важко кашляв.

Урешті витер рота роздертим рукавом пальта.

— Коняче.

— А це добре, це добре, ми боялися, що ви з ліжка не встанете.

Я встав. Пулярес лежав на підвіконні, встромлений за горщик з мертвою геранню. Я вийняв бумагу, тицьнув під носа Іванові.

Він і не глянув.

— Але ж, господин Єрославскій! Чи ми якісь городовики?! — Він випростався на тому табуреті ще більше, я думав, що це неможливо, але він іще випростався, і тепер уже стіни здавалися кривими, шафа горбатою, а одвірок сколіозним; образившись, чиновник задер підборіддя і випнув груди. — Ми дуже ґречно запрошуємо вас до нас на Медову, на чайок і солодощі, комісар завжди замовляє собі шербети, кекси, вершкові ріжки просто від Семадені, справдешня розпуста піднебіння, якщо можна так висловитися, га, Кіріле?

— Можна, Іване Івановичу, авжеж, — заспівав Кіріл.

Іван Іванович мав пишні вуса, сильно напомаджені й закручені вгору; Кіріл, навпаки, був увесь гладенько поголений. Іван вийняв із кишеньки жилетки цибулину годинника на заплутаному ланцюжку й оголосив, що зараз п’ять на п’яту, а комісар Прайс високо цінує пунктуальність. О котрій він виходить на обід? Вони домовилися з генерал-майором пообідати у Французькому.

Кіріл почастував Івана табакою, Іван почастував Кіріла цигаркою, вони придивлялися до того, як я збираюся. Я хлюпнув у мідницю крижаної води. Пічні кахлі були зимні. Я підкрутив ґніт у лампі. Єдине вікно покою виходило на тісне подвір’ячко, але шибки так заросли брудом і памороззю, що навіть опівдні крізь них просочується небагато сонячного світла. Коли я голився — коли я ще голився, — то мусив був ставити перед дзеркалом лампу, відкручену на повне полум’я. Зиґа розпрощався з бритвою одразу після прибуття до Варшави; він виплекав бороду, гідну якогось попа. Я зиркнув на його постіль з іншого боку печі. Щопонеділка він має лекції, певно встав на світанку. На Зиґмунтовому ліжку лежали чорні шуби чиновників, їхні рукавички, ціпок і шарф. Адже стіл ущерть було заставлено брудним посудом, пляшками (порожніми), книжками, часописами, зошитами, до того ж Зиґа сушив шкарпетки й білизну, притиснуті анатомічними атласами й латинськими словниками, звішуючи їх із краю стільниці. А посеред столу, на зачитаному, засмальцьованому «Über die Hypothesen welche der Geometrie zu Grunde liegen» Рімана й стосі пожовклих «Кур’єрів Варшавських», які ми тримали на розпал, для заклеювання розпертих морозом щілин й осушення взуття, а ще для загортання тартинок, — височів подвійний ряд свічок і недогарків, руїни стеаринового Партенону. Натомість під стіною, навпроти печі, купчилися рівні стоси томів у твердих палітурках, поскладані за форматом і товщиною, а також частотою читання. Повішаний над ними на стіні почорнілий ґоржет з Матір’ю Божою Остробрамською — єдиний залишок від попередніх квартирантів, яких пані Бернат викинула на вулицю через «непристойну поведінку», — геть почорнів і тепер виглядав радше елементом середньовічних обладунків для ліліпутів. Іван довго його роздивлявся із великою увагою, незворушно сидячи на стільці, ліву руку з цигаркою відхиливши вбік під кутом сорок п’ять градусів до тіла, а праву поклавши на стегно поруч із капелюхом-казанком, морщачи брови й носа, настовбурчуючи вуса, — тоді я зрозумів, що він сливе сліпий, що то короткозорий канцелярист; на носі в нього й під очницями були сліди від пенсне, а без пенсне він мав покладатися на зір Кіріла. Вони увійшли просто з морозу, й Іван мусив зняти окуляри. Мені самому тут іноді сльозяться очі. Повітря всередині кам’яниці густе, важке, насичене всіма запахами людських і звіриних організмів, вікон ніхто не відчиняє, двері негайно замикають і затуляють ганчірками щілини