Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

не в мене, ти збожеволів, навіщо ти прийшов, про все дізнаються. «Де моя частка?!» Він розгнівався: я зробив, як домовилися, залишив собі п’ять тисяч, решта в Юлії, вона ж з тобою розрахувалася? І зі здогадливою усмішкою сердечно мене обіймає: ох, то, може, панна Юлія ошукала свого судженого? Цього я уже не витримав, отого тріумфуючого нахабства, вириваюся, відсуваю Фредека, але він уже занюхав жертву, атакує прилипливою сердечністю, нападає отруйною веселістю, намагається утішати! Потрібна уся сила, уся лють, закручена в пружину, щоб його відсунути, відштовхнути масивну тушу. А як уже штовхнулося, то стрімко несе Фридерика до відчиненого вікна, низьке підвіконня підтинає його під центр ваги, чолов’яга ще намагається хапатися за фіранки, фіранки залишаються у його руках, він падає згори на крижаний тротуар у коконі тих білих фіранок, умирає під фіранками.

— І що, вас не судили за вбивство?

— Ви теж уникнули ката. Якщо ви правду казали.

— Але як ця історія закінчилася? Хто ошукав: Фридерик чи Юлія?

— При ньому знайшли не більше, ніж пару тисяч.

— Отож, вона. А що далі?

— Далі?

— Напевно ж, було щось далі.

— Ну, я хотів отримати свою частку. Я подумав, що принаймні така може бути користь від Фредекового нещастя: Юлія повірить, що я здатний на все, злякається, віддасть моє. Але я навіть не міг поговорити з нею. Після довгих умовлянь мені вдалося вмовити кухарку нишком передати записку панянці. Юлія не відповіла.

… До суду я ж її не позиватиму, вона про це знала. Мушу мовчати, бо сам себе б звинуватив. Чи не на це вона розраховувала? Але! Вона недооцінила мою обжитість із соромом. Я пішов до них у неділю, в обідню пору. Вони не влаштують сцену при гостях. Батько вибіг у передпокій — мені потрібна була тільки мить, тільки щоб він почув мої слова, щоб зрозумів, про що я кажу.

— Ах! Ви знищили її перед родиною!

— Тим більше вони хотітимуть зберегти усе в таємниці, ганьба стократна. Але вона, Юлія, о, вона скуштує сорому, за який мені не заплатила, — так я думав, — решту життя їй доведеться потерпати від сорому за оті двадцять тисяч.

— Помста!

— Так.

— Урешті-решт, ви, однак, помирилися з Юлією.

— Чому ви так гадаєте, панно?

— Це якась станція, ми під’їжджаємо до станції.

Експрес намагався наздогнати спізнення, Називаєвська залишилася позаду вже кілька годин тому, згідно з «Путеводителем» наступну тривалу зупинку заплановано в Омську; певно, то Омськ. Світло поволі наближалося, у нічній пітьмі розросталася холодна заграва й сіріла плинна темрява всередині купе. Панна Муклянович виринала з неї, наче форма, занурена у воду, що ставала дедалі прозорішою: обрис силуета — стан, голова — рука, сперта на віконну раму, — тонкі пальці, притиснуті до шиби, — перстеник — білість блузки, чорнота оксамитки — привідкриті губи — широко розплющені очі. Вона дивилася зухвало. Потяг гальмував, вона захиталася, випростана, не відриваючи погляду. Правда чи брехня, але зараз настав час панні кинути карти на стіл.

Вона підняла підборіддя.

— Ви на мене так дивитеся й думаєте: нахваляється шмаркачка похмурою брехнею.

… А це ж ця безневинна шмаркачка є брехнею, холодно від самого початку задуманою.

— Панно Єлено, направду…

Вона стиснула губи.

— Не існує панни Єлени. Ми висіли на Празі біля Тереспольського, уже змерзлі, налякані: Маріолька, порахувавши гроші, виявила, що нам ледь вистачить на найдешевший квиток, щоб виїхати з Варшави, а потім доведеться шукати нічліг у чужих людей. Жодна з нас не має родичів за межами міста, а у мене немає родичів узагалі. Не було й мови, щоб сховатися у Варшаві: люди Бунцвая одразу б нас вистежили, його банда доповідає йому про все. Ми купили в буфеті третього класу підігрітого молока, сидимо в кутку, міркуємо. Я мусила розповісти їй усе, це зайняло у мене понад годину, й тоді єдиний раз мені спало на гадку, що Маріолька може справді відвернутися від мене, залишити й піти. Врешті, якби вона впала Бунцваєві в ноги, якби вона якось знову купила його прихильність, ба навіть, якби мене за патли до нього затягла й принесла в жертву, то опинилася б у безпеці: тому вона зовсім не мусила тікати. Вона могла б кинути мене, то був саме час для цього.

… Угледів нас Ясьо Бжуз. Що він робить на двірці? Ясьо належить до однієї з ватаг, які чистять ночами на бічних відногах Тереспольської залізниці цілі вантажні вагони, вирізують у першому класі цілі плахти плюшевої оббивки, висмикують там у купе меблі й килимове покриття. Він одразу ж підскочив до нас, схопив попід руку: що ви тут ще робите, вас шукають. — Ми знаємо, то власне хочемо зникнути Ґріші з очей. — Та що ви! Ґріша під лапою у коновала, Божого світу не знає! А шукають вас лягаві, поліція усіх ганяє, начебто охранка вас у розшук оголосила, до вечора нишпорити за вами будуть на кожному двірці! Ми зблідли, як стіна. Що Бунцвай кричав? Що штабс-капітан Алла має шваґера в охранці? Ну то капут, шваґер ніколи не пробачить смерти Дмітрія, а коли Ґріша опритомніє, то тим більше на мене повісить, адже я втекла: а вже, напевно, про мене своєму шваґерові Дмітрій нарозповідав. Не вистачить утекти з Варшави — було б краще навіть покинути Царство Польське. А з якими документами? Наші залишилися у «Тропікалі», зрештою, вони й так були б тільки завадою. Виготовлення нових займе кілька днів, та й хто б мав їх виготовити, кожен спец у місті є друзякою Ґріші Бунцвая, і за які деньги, і де б ми мали на бумаги чекати? Ясьо також у конфлікті лояльности, пошкрябав горлянку, очима глипає, ідіть уже краще звідси, я вас не бачив, ну ж, бабці-дрипці, не сидіть у третьому класі, сюди зазирнуть насамперед.

… Ми перейшли до буфету першого класу, на щастя, одяг нас не зрадив. Перечекаємо до ночі, думаємо, встрибнемо в якийсь потяг. Але знаємо, що це не має жодних шансів на успіх, тепер, певно, придалося б диво: ми йдемо на дно в череві кита. Й тут диво: дві пані, які сидять за столиком позаду, сперечаються про якісь подорожі, документи, начебто одна з них, старша, мусила б спеціально повернутися за ними додому, але зразу ж з’явилася решта їхньої родини, й суперечка урвалася, бо знову сум’яття з багажем, сльози, поцілунки, схлипує дітвора, — й так від одного підслуханого слова до іншого ми довідуємося таке: така собі Єлена Муклянович їде в товаристві тітки до Сибіру, в санаторій