Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Отож бо. Отож бо. Це єдино можливе визволення. І не в масштабі матеріальних багатств — а тих, важливіших: сатисфакції, поваги, задоволення, шани, всіляких багатств духу. Тоді, навіть якщо й сядеш грати: чи карта вища, чи карта нижча, чи банк на столі символічний, чи стос золота й ганебний вирок, жодної різниці — все це немов використання літер невідомої абетки, як сузір’я у небі, форма хмар над лісом: порожнє й абсолютно тобі байдуже. Гра, очищена від гри. Ви не граєте — ви лише виконуєте руками позбавлені сенсу й змісту рухи, заміняєте одні предмети на інші, перекладаєте папірці з місця на місце.
… Але, виявляється, немає нічого важчого, ніж дістатися самого дна. Ви коли-небудь плавали у глибокій воді? Вода виштовхує тіло, підносить його вгору. Потрібне велике зусилля, чимала сила волі, постійна праця і залізна послідовність, щоб досягти дна. Слід вирвати з себе по черзі все, що тягне вгору, всі надії, світлі сподівання, усе, що нас у наших власних очах підносить, кожен найменший паросток самоповаги, кожен зав’язок вартостей, які могли б колись виявитися для нас такими цінними, що знову було б на що грати — все це вирвати!
Пані Єлена вдивлялася з тривожною увагою, нахилившись уперед, з привідкритими устами, губи в неї пересохли від сухого подиху, вона забула їх зволожити, забула ковтнути слину.
— Ви казали, що ні, — а це ж самогубство!
— Навпаки: повна свобода, свобода від хворобливої залежности.
— Я не вірю вам, пане Бенедикте, це якась потворна брехня, я в житті не чула нічого потворнішого!
Потислося плечима.
— Зрештою, це самоочевидна неможливість, такого стану досягти неможливо, як це ви хотіли зробити? Як це вам, пане Бенедикте, вдалося?
— Мені не вдалося.
— Перепрошую?
— Ця історія не має кульмінації, вона ще не закінчилася, я її переживаю. Я усе намагаюся вирватися, й намагаюся. Раз униз, раз угору, — показалося рукою, — борюкаюся понад самим дном, як нетля над полум’ям, завжди за дюйм від остаточного пониження, підносячись знову у свіжу пристрасть, коли гаряча кров знову повертається до вен, рублі до пуляреса, й сверблять нерви, збудження оживлює сором, а потім знову з болем ламаєш собі душу й висмикуєш із неї надію за надією, щоб, однак, зупинитися в останню мить. Ви, панно, бачили під час тієї подорожі на власні очі не один такий цикл рятівного краху й відродження для гріха. Те, що вирване, зараз же відростає, — а найшвидше гордість, найшвидше ота печінка душі, яка кривавить соромом. Так і теліпаєшся між тьмітлом і світлом, Чорний Прометей.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
— Я не вірю вам, не вірю.
Засміялося хрипко: від довгого просторікування пересохло в горлі.
— Мило, однак, зустріти час од часу таку безневинну душу.
Панна Єлена смикнула головою, як після ляпасу.
— То тепер ви мене ображатимете!
Розсміялося.
— Хто ж іще сприймає слова про невинність за образу, — якщо не по-справжньому невинний?
— Так? Так? Так? — панна Муклянович мало не задихнулася. Відставивши чарку, вона якийсь час ловила подих; потяглася до рукава, але, не знайшовши носовичка, притисла до скроні мереживний манжет, немов прохолодний компрес. — Так, — прошепотіла вона, й раптом миттєво з неї наче якийсь психічний фільтр вийняли, наче від неї відвернули синій рефлектор, вона стала іншою особою, Єлену Муклянович підмінили Єленою Муклянович, те саме акуратне вбрання, ті самі бліда шкіра обличчя і чорні брови, але всередині оселився хтось інший: хтось старший, хтось із холодним статечним темпераментом, хтось звиклий до свободи здорового, сильного тіла. Панна Єлена опустила кисть, вона вільно упала на постіль. Заклала ногу на ногу, лівою долонею розгладила вузьку спідницю: чинячи той рух, глипнула без усмішки з-під вій, з-під важких повік. — Налийте мені ще, — сказала вона спокійно низьким хрипким голосом.
Усталося, відчинилося буфет, налилося до обох чарок, уже не розбавляючи.
Панна Єлена підняла ліву руку, не проливши ні краплі; енерґійним рухом перевернула чарку догори дном і ликнула коньяк одним ковтком.
— Ще.
Налилося знову.
Вона випила так само хутко.
— Сідайте.
Вона поглянула на своє відображення у чорній віконній шибі. Торкнулася щоки, злегка підняла брову в клінічному подиві. Не повертаючи голови, простягла правицю вгору й у бік дверей, з вільно звисаючою кистю: в один бік вона дивилася, в інший вказувала — то був жест оперної діви, примадонни, розкинутої в позі між сценічними па.
— Згасіть.
Перекрутилося вимикач. Запала темрява. Навпомацки знайшлося крісло. За вікном на лінії обрію пересувалися смуги темних кольорів неба — темних, проте яскравіших, ніж грубозерниста сіризна, що вкрила простори Азії зі сходу на захід, із заходу на схід. Жодного світла, жодних вогнів, далеких відблисків; може хіба випливе понад рівниною золотий Місяць, зоряний лампіон Орієнту.
Сілося навпомацки. Всередині купе залишилися тільки нерухомі тіні, поміж ними, на відстані простягнутої руки, — тінь Єлени. Зблиснув рубін: отож, ця тінь відповідає її шиї, ота — голові, в тих тінях — очі панни Єлени. А тут — уста.
Вона глибоко дихала.
— Я народилася у родині чинбаря на Повіслі. Мої батьки померли, як мені було десять років, коли люті увійшли до Варшави. Ота вереснева Зима забрала у мене також усіх сестер і брата, родину вуйка й дальшу рідню. До мого народження батько був майстром у Ґерлаха на Тамці; йому одстрелили ногу на Ґрибовському майдані. Він повернувся до чинбарства, й довелося забиратися з дохідного дому в Старому Місті. Через тиждень після того, як я народилася на світ, у травні тисяча дев’ятсот п’ятого року заводські робітники й м’ясники пішли з ножами й сокирами на публічні доми, повії та сутенери мусили тікати, рятуючи життя, подалі з Варшави, декого гнали аж до лісів. Вуйко сховав дівчину, поранену в голову; вона видужала, а потім уже в нас зосталася, прибирала в одній родині на Віланові, носила прання, Маріолька Бельцик. Після першої Зими саме вона подбала про мене: відтоді вона мною опікувалася.
… Був такий рік, кілька довгих місяців, коли ми залишилися без даху над головою. Ми думали було вирушити в провінцію, аби подалі від варшавського морозу. Чи ви зауважили, наскільки менше безхатьків видно на вулицях Варшави у часи лютих? Серед іншого, ми жебракували. На моєму тілі залишилися сліди тих ночей, перемучених у брамах на льоду. Маріольку взяли прислугою в родину лікаря, я тоді спала на кухні, було тепло. Врешті-решт нас викинули: у дружини лікаря пропали золоті сережки, й на кого впала підозра? Мені було