Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Я знову приходжу до Милого Князя, суботній вечір, багато гостей, вищі сфери, іноді він влаштовував раути перед тривалою нічною грою у покер, а також, коли вводив значних особистостей з варшавського вищого товариства, вифранчені панове, пані в оперних туалетах, лакей мене навіть у коридор не пустив, я уже вам казав, що краще з одягу заставив у євреїв. Але як я відіграюся, якщо не зможу грати на такі ставки? Як я відіграюся, якщо вже не маю що поставити? Входить Фредек із симпатичною панночкою попід руку, побачив мене, зажурився, сердечне співчуття розмазалося йому по пиці, братане, c’est tragique, зачекай-но тут, зараз ми з тим зарадимо. Навіть підморгнув, поплескав лопатоподібною лапою по спині й пірнув у салони. Чекаю чверть години, ще чверть, а їхні голоси й музика одразу ж за стіною, добросердний лакей приніс мені хліба з паштетом, я з’їв його квапливо, втупивши погляд у паркет. Раптом чую кроки — Фредек привів Князя. Князь засмучений, чим можу допомогти вам, милий приятелю, обіймає рукою, виймає пулярес. Узяти від нього червонця? Але це не допоможе, це власне ще один камінь на шиї, адже я не хотів влазити в борги, не прийшов жебрати. А він засовує мені деньги в карман. Тоді я зрозумів. Очей не піднімаю, голови не повертаю, питаю тільки ввічливо, як я можу врегулювати свій борг, чи може він мені в тому якось допомогти. Милий Князь важко зітхає. Вексель є вексель, борг слід повернути, на Страшному Суді нам також будуть рахувати «дебет» і «кредит», ви, пане Бенедикте, найкраще знаєте холодну незворушність арифметики. Звичайно, з чиєї кишені походять гроші, великого значення не має, рубель рублеві брат, аби лише потрапив до тієї, що слід, щоб вирівнявся баланс. Чи знаєте ви може, пане Бенедикте, когось із уподобанням до азартних ігор і кількома сотнями, щоб протринькати їх у милому товаристві? То я питаю, скільки відсотків. Він каже: сім. Я кажу: п’ятнадцять. Зійшлися на десяти. Фредек поплескав мене по спині.
… Я вийшов від Князя із гнівом і ненавистю у серці. Але вони хутко згасли. Треба розуміти природу сорому, фальшива сердечність Фридерика Вельца була якнайбільш щира — не тому він гучно оповіщав про свою дружбу, щоб втягнути когось у сіті Милого Князя, а навпаки: Милий Князь пригледів був його собі, аби використати, бо Фредек із тією його нестримною сердечністю до людей був неначе липучка-мухоловка для самотніх душ. Чи бачите ви залежність? Знання про механіку людських сердець можуть бути так само смертоносними, як й обізнаність у хімії ціанідів й арсенідів.
… Навпаки, я був марним нагоничем і спокусником, мені б знадобилися роки, щоб викупити векселі за десять відсотків чужого нещастя. Тільки-но я злегка видобувався з боргів у Милого Князя, то незабаром знову ще дужче погіршував свій дебет. Отож — гралося. Раз вигравалося, двічі програвалося, гралося далі, аби столик, карти й кілька охочих, чи то на п’ять копеек, чи на п’ятдесят рублів, аби ставку зробити й долю у спітнілих руках тримати — гралося. Чи ж я не хотів позбутися цієї залежности, звільнитися? Та хотів! Поки не починалася гра.
… Я мусив вигадати спосіб, запроектувати пастку для самого себе, бо інакше Милий Князь рано чи пізно зжере мене разом із душею і чоботями. Уся річ у тому, щоб узагалі не сідати грати. Щоб запобігти грі, зробити її не-грою. Як позбавити азарт значення, як перекреслити будь-яку ставку? Прошу йти за мною із широко розплющеними очима, це зрадливий шлях, треба пильно зважати на знаки й повороти. Як обернути гру на не-гру? Я уже, мабуть, казав вам, що позбавлення мотивів до гри не допоможе: вона не має мотивів. Грається задля гри, грається, бо грається. І той принцип — я бачив це з плином часу дедалі виразніше — не обмежується лише пристрастю до азарту, не обмежується тим, що зазвичай називають хворобливими залежностями: хіба що всі ми складаємося винятково із шкідливих звичок. Азартні ігри, однак, роблять це виразнішим, пхають під носа, ти вже не можеш собі брехати, що це ти кидаєш на стіл останній рубель, знаючи, що не повинен, запланувавши встати й піти, не бажаючи кидати, — а кидаєш. Після таких діткливих переживань дуже важко залишатися у фальші.
… Тож зостається скасувати саму ідею гри. Позбавити азарт азарту. Логіка підказує два способи, як це зробити: або заступити в грі кожну можливість певністю — тоді гра вже не буде грою, так само, як схід і захід Сонця не є випадковістю, щодо якої можна битися об заклад; або звести до нуля усі ставки в грі — тоді гра вже не буде грою, так само, як музика, позбавлена звуків, — це не музика, а тиша. Перший спосіб був би, можливо, добрий для ясновидців. Другий також здавався мені непрактичним. Адже завжди гра триває на щось. Навіть коли не йдеться про гроші, коли гроші не мають значення, — то ми граємо задля задоволення від перемоги, задля приниження суперника, задля кращого самопочуття, задля людської поваги, задля репутації, задля хорошої думки про самого себе. Зрештою, гроші зазвичай служать власне матеріальним еквівалентом отих нематеріальних благ.
… Тож як це скасувати, як перекреслити? Слідуйте, панно, за мною і не відводьте погляду! А може, ви вже бачите?
— Самогубство?
— О, ні! Де там! Самогубство, ну, панно Єлено, та ж самогубство — це ніщо інше, як наступна гра, наступна роздача всліпу, — ви ж не скажете мені, що з цілковитою певністю знаєте, що на нас чекає після смерти, й чи чекає будь-що, — ви, панно, можете вірити, можете сподіватися, як сподіваються на туз вино, — але нічого більшого, ніж утекти від гри в гру, що то за розв’язання, направду, — та ще й така ставка, найвища, — тож, якби це було можливо, я би був суїцидоголіком!
— То як же?
— Кого не спокусиш матеріальним благом? Не багатія: тóму завжди буде мало, немає досконалих багатіїв, за яких годі стати багатшим; на тому боці шкала відкрита до нескінченности. Вона має межу і з іншого боку: той, хто живе в абсолютній бідності, вільний не тільки від страху злиднів — адже він уже досяг тут крайности, — але й потреби збагачення: б о в і н ж и в е в а б с о л ю