Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Язичок, коньяк, губи.
— А ви не подумали, що вона могла, однак, залишити того листа зумисне, щоб ви його знайшли й прочитали?
— Для того, щоб розбурхати ревнощі?
— Їй і на думку не спало, що ви повірите в її зраду.
— То навіщо?
Єлена схилила голівку набік, стиснула губи.
— Є речі, які не скажеш просто в очі, але можна висловити в листі, і є речі, в яких також несила зізнатися у листі, — але можна на них натякнути. Сказати по-іншому. Бо дама не скаже прямо: я хочу те й те. Дама завжди мусить мати змогу заперечити й відступити, зберігши обличчя. Ви кажете, що вона з тим своїм видуманим коханцем…
— Облишмо вже це.
Пані Єлена Муклянович делікатно захихотіла, прикриваючи уста долонею. Сонце спустилося уже так низько, й так розвернулася супроти Сонця колія, що дуже мало призахідного світла потрапляло в отделение, і глибокі, м’які, складчасті, мов щільний оксамит, тіні вмостилися довкола панни, огорнувши увесь її силует в пишний матеріал ночі, поки панна не запала в нього до решти, й тільки власне в русі, тільки простягаючи руку поза тінь, — чарку до уст, порожню долоню до уст, — виринала на мить Єлена блідою плямою, обрисом забутої форми. Отож, що то був сміх, можна було лише здогадатися завдяки негучним звукам, приглушеним безперервним стукотінням потяга, але не не можна було прочитати виразу обличчя панни, не пізнати значення сміху з її очей. Глузування? Співчуття? Знущання? Симпатія? І чи вона також не ставить перед собою тепер того неминучого запитання: правда чи фальш? А може, їй уже здається, що вона знає відповідь, — і тому вона сміється.
— Вас це потішило? Весела історійка?
— Зізнайтеся, — але ні, ви не зізнаєтеся у цьому. Звучить правдиво, наче й справді все це трапилося — але не з вами, воно погано вам пасує. Ви десь про це почули? Хтось вам розповів? І ви повторюєте це зараз, доточивши до себе.
— Погано пасує? А якщо й так. Чому ж ви цю історію вважаєте фальшивою? Може, фальш на іншому боці.
— Що начебто я розпізнала тут не Бенедикта Ґерославського — але кого? Брехню про Бенедикта Ґерославського?
— Панна мене розпізнала! — порскнулося. Усталося, перекрутилося електричний вимикач, у купе спалахнули в кольорових абажурах жарівки. Єлена закліпала, добре вже знайомим жестом прикрила очі. Ніч за вікном стужавіла в чорний моноліт, гладку брилу вугляної криги. — Панна мене розпізнала, — чи це означає, що і я також вас розпізнав?
— Але, прошу, заспокойтеся, я не мала на увазі…
— Чого? Що зазвичай ви р о з п і з н а є т е людей упродовж двох днів?
— Вибачте. Це було нерозумно, — вона відняла долоню від очей. — А знову ж, якщо поглянути з третього боку: чи зрада з неіснуючим коханцем менш болісна? Чи менша в цьому випадку зрада?
— Ви таки впевнені, що ця історія не може бути правдивою!
— Ви дуже скипіли, — вона поглянула, й далі кліпаючи. — А отже, отже вона правдива?
Сілося знову, перекинулося ногу на ногу, натягнулося кант ногавиці.
— Цього я не сказав. Ваша черга.
Вона задумливо торкнулася ямки під нижньою губою.
— Усі чоловіки потвори.
— Pardon?..
— Усі чоловіки потвори. Ви, пане Бенедикте, зараз переконаєтесь, чи я брешу. Я завжди була хворобливою, особливо після восьмого року життя, наступні п’ять — шість років — то був найважчий час, я сама вже не знаю, скільки разів лікарі пророкували мені хутке згасання, звичайно, нічого мені не кажучи, вони тільки посміхалися, гладили по голівці й запевняли, що все буде добре; але мені завжди вдавалося або підслухати, або витягти з прислуги, або виснувати з тітусиних мін і настроїв: усе погано. Найгірше, що то ніколи не була якась одна смертельна хвороба, але тузіні дрібних інфекцій і затяжних недуг, що йшли одна за одною, накладалися і навзаєм себе провокували: хвороба була постійним станом, не конкретне захворювання, а нездужання, якийсь внутрішній diathesis, бо перш ніж із одного марення вдалося вийти, вже інші дві хворості встигали загніздитися в організмі, й так без кінця. Можна сказати, що головна моя хвороба була власне ота надзвичайна сприйнятливість до усякої недуги, себто якесь вроджене каліцтво тіла, але як це оцінити, коли я нездужала, скільки себе пам’ятаю, — можливо, все визначила наперед ота перша, безневинна недуга, камінець, котрий викликав лавину? У всякому разі, я рідко вставала з ліжка.
… А тепер, пане Бенедикте, спробуйте поринути в світ дитини, яка роками прикута до ліжка хворобою. Неминуче, що межа між правдою і вигадкою тут далеко пересунута. До дитини долинають сигнали зі світу — бризки, відлуння, сліди, залишені на людях світом, наче сліди, залишені вбивцею на місці злочину, — але вона не сприймає світу безпосередньо. Що ж вона робить? Будує світ в уяві. Не місто, а уявлене місто. Не забава на снігу, а уявлена забава. Не приятель, а уявлений приятель. Не роман, а уявлений роман. Не життя, а уявлене життя. Виникає думка, що реконструкція можлива, що всі ці сліди мусять до себе пасувати: є вбивця, був злочин. Досвід уже не конечний: він завжди буде випадковим, фраґментарним. Натомість уявлення ц і л к о в и т е. І здається мені, що ви, пане Бенедикте, як математик — я не помиляюся? — ви, пане Бенедикте, знаєте це відчуття, що вам не чужа ота первісна схильність розуму.
… Начебто існують такі категорії безумства, пошкодження душі, які залишають людей цілковито відірваними від досвіду, відтятими від чуттєвих вражень. Кажуть: вони живуть у своєму власному світі. В клініці професора Зильберґа я бачила кататоніків. Відчутний на дотик світ їм зовсім не потрібен, переважала уява. Мабуть, вона врешті виявилася п р а в д ив і ш о ю. Чи саме це ви мали на думці? Якщо ми загубимо мірку правди — то що вирішує? Будь-що.
… То була пропасниця, дуже втомлива, така, від якої болять м’язи, й після нічного пітніння засинаєш тільки прохолодного ранку, в тілі, вже легкому й розм’яклому: це оті рідкісні приємності під час тривалої хвороби, яких ви, мабуть, ніколи не мали нагоди зазнати, ніколи їх не смакували. Але для мене — це блаженство. Все це супроводжується дивною прозорістю чуттів; після такої ночі ти бачиш речі виразніше, з великою різкістю, бачиш, чуєш, відчуваєш, бо й дотик, а також запахи — все долинає з
