Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

дав візитну картку з банкнотою. Що подумала Фелітка? Чи завжди вона приймала такі запрошення від офіцерів? З’являється ще не перевдягнута, з накинутою на плечі пелериною. Вона негайно впізнає тітуню: поцілунки, обійми, сміх. Присіла до нас під час антракту. То що ж із нею діялося усі ці роки? Вона була не набагато молодша, ніж я, коли потрапила на вулиці під копита шкапи вугляра: розтоптана, вона втратила владу в ногах, пересувалася на милицях, якщо взагалі пересувалася, бо вона казала, що батьки воліли тримати її вдома — тільки й бачила подвір’я з вікна, або вулицю із подвір’я, коли влітку батько виносив її надвір. Та незабаром після цього виступав на їхній вулиці канатоходець — він натягнув між дахами линву, ходив нею туди й сюди, чотири поверхи над бруківкою; одразу ж ступила на той канат також дочка канатохідця й промарширувала в повітрі над задивленою Феліткою. Панна Каучук і каже: дивлюся я і знаю, що якщо ходитиму, то ходитиму в повітрі. Одразу ж там, на брукові під натягнутою линвою, вигадала вона собі майбутнє і поставила на нього. Незабаром після цього їй повернулася чутливість у стопі — розумієте, вона розповідала це сміючись, як жарт, але то був не жарт, — їй повернулася чутливість пальців ніг, і так вона стала Жінкою-Ґумою.

… Чи ви, пане Бенедикте, чуєте, що я кажу? Не йдеться про те, що я побачила в цирку на Окільнику, як фантазії перетворюються на життя, а життя на фантазії. А про те, що Фелітка, що якась панна Бочвялкевич з Воронячої, написала себе, як казку, вигадала себе, збрехала себе й обернула на правду, й ось вона стояла перед нами, жива брехня, самооповідна казка, дитя власних снів. Тож ми не є тим, ким є, — ми є тим, ким себе вигадали! Чи ви, пане Бенедикте, розумієте мене? Що більш екзотичний цирк, що барвистіші убори й більше захоплення в очах дитини — то ближче до межі між неможливістю і мрією, на відстані простягнутої руки, на дотик. Я відірвала блискітку від її трико, забрала собі, вкрала й досі ховаю у скарбничці.

… І я вам зізнаюся: я все життя читала пригодницькі романи, персонажі яких зазнають фантастичних пригод, подорожують дикими краями, борються з безчесними недолюдками й завдяки власній браваді та кмітливості рятуються із найскрутніших становищ. І таку я собі себе розповіла, таку зробила ставку, таку брехню роблю правдою.

… Ви думаєте, який у мене від народження колір волосся? Але героїні романтичних драм, не ті залякані об’єкти афекту розбишак, — а femmes d’esprit, безстрашні жінки-відчайдухи, й жінки-шпигунки, й жінки-грабіжниці, й femmes fatales, усі вони мають чорне волосся і брови кольору воронового крила. Тож хна, магічна хна. Ви глузливо посміхаєтеся, — мовляв, жіноче кокетство, все задля вроди й того, щоб подобатися чоловікам? А от і ні! Що ви про себе думаєте? Який образ Бенедикта Ґерославського носите в голові? Ким ви є для самого себе? Отож бо! Адже тільки таким чином можна почати переписувати себе, брехати собі, тобто надавати брехні рис правди: один день, другий, третій, десятий, місяць, і знову, й знову, але реґулярно, послідовно, безугавно, при кожному погляді в дзеркало, в кожну вітрину на вулиці, в кожному випадковому відображенні, побаченому краєм ока, — поки одного чудового дня жодна інша думка вже в вашій голові ніколи не майне, бо то буде перший образ і перша ж асоціація, і найглибша правда про тебе, коли поглянеш і побачиш циганської вроди брюнетку й побачиш себе — то будеш ти — жінка-шпигунка, таємнича спокусниця, акробатка життя. Котра відкриває кожен замок шпонькою і розплутує кожен таємничий злочин.

Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.

Сонце б’є з-понад краю виднокола просто в зіниці панни Єлени, панна затягнула заслону на своєму боці, але не допомогло; вона піднімає руку до чола, борониться від повені червоної барви. Тож годі сказати: есть ли посмішка й кепкування в очах панни Муклянович? Чи ті рожеві тіні на її щоках — то живі рум’янці чи теплі поцілунки сонця? І все, що вона говорила, — істина чи фальш? Вона не дає жодного знаку.

Другою рукою панна Єлена обережно підняла чарку. Криваво зблиснув рубін на чорній оксамитці, майнув скромний перстеник. Вона нахилила чарку. Язичок, коньяк, губи.

— Що стосується романів, читаних у юності, — відкашлялося. — Ви, панно Єлено, оціните цю правду. Що стосується романів. Історій перших закоханостей, так. — Відкашлялося знову. — Її звали Анна, Анна Маґдалена, я з нею тáк познайомився, наче й не познайомився, тобто просто освоївся, важко припустити, що то була любов з першого погляду, коли тієї зустрічі не пригадуєш зовсім, вона розмилася десь серед десятків тих інших — у кого, отож, у що ми тоді закохуємося, бо не в конкретний же образ конкретної людини, а в якесь веселкове враження, букет змішаних відчуттів, як аромат букета дюжини різних квітів не є у сумі ароматом жодної існуючої квітки: у кого ж ми закохуємося? А вона прослизала на межі сприйняття, іноді видима, іноді невидима, іноді чутна тільки з-за стіни, де вправлялася у грі на піаніно — ах, уже кажу: я давав приватні уроки її братові.

… Брат був неймовірно тупий, скажу я вам, рублі були слушно зароблені, бо після кожного уроку я відчував, що сам дедалі менше розумію власні пояснення, він витріщався на найпростішу арифметику, й теляче блаженство не спотвореної жодною думкою свідомості розливалося на його округлому обличчі, а намагаючись відчути його ментальні запори, я сам западав у якусь предивну імпотенцію інтелекту, багно глупоти — у мене бували такі проблиски, себто протилежність проблисків, потьмарення, коли мені справді вдавалося поглянути на світ його очима, й тоді втрачали сенс рівняння і графіки, щойно моєю власною рукою накреслені, і я не уявляю собі страшнішого відчуття, отож, то були миті, коли мене охоплювало розчарування, я був здатний на нього накричати, кидатися лінійками та зошитами, бити кулаком по столу, а він, звісно, тільки споглядав тими очиськами, як у ситої корови, тож я уже мало не волосся на голові рвав, — і тоді Анна Маґдалена заходила до покою і питала, чи в Єндруся є якісь успіхи. «Так, шановна панянко, він дуже старається». Матір Божа Ченстоховська, охорони мене від тупих учнів!

… Отож, так минуло кілька місяців, і я не можу згадати, скільки разів перекинувся із панною Анною куртуазними фразами й увічливими заувагами про її молодшого брата; аж одного чудового дня бачу, що креслю йому танґенсові кути, а міркую