Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Я не скаржуся. Я просто… Передусім, то був нещасний випадок. Це панна зробила з нього вбивство!

— Що я чую?..

— Так! Ви одержимі! Вбивства, розслідування, детективи! Тож коли тіло в крови, то це, звичайно ж, труп. А як труп, то це, безперечно, вбивство. Дурнувата випадковість, але з’являється панна Єлена, і за півтори хвилини ми вже намагаємося позбутися трупа, ми спільники. Саме про це я казав, коли ви мене висміювали! Так і перетинаєш Лету убивцею, не вчинивши жодного вбивства. Зрештою — я так само став отим клятим графом. І Бог знає ким іще.

— Ну, якби ми викинули його з вікна рухомого потяга, вбивство було би безсумнівним.

— Панна би викинула.

— Але ж я сама би його ніколи на підняла.

— Але ж ви хотіли!

— Я хотіла допомогти! Невдячний! Крижане серце! То я йду на злочин, а той…

— А вас хтось просив? Ні! Чого ви взагалі від мене хочете?! Сама прийшла і добивалася у двері! Хто б таке бачив! Де вас так виховували! А тепер теж — нав’язуватися, з трупом…

— Ви б стояли над ним і руки заламували: а може, він мертвий і не мертвий, а може, повісять і не повісять, а може, я дриґатимусь на три чверті, тьху, чоловік з нулезначними яйцями!

— Та ще й мова непристойна, так, так, прошу попуститися, прошу!

— У-у, сволочь!..

Юнал Фессар сів, обмацав голову, закліпав, потім підніс погляд на тих, хто вигукував над ним польською незрозумілі обрáзи.

— Excusez-moi, mademoiselle, mais je ne comprends pas…

Панна Муклянович стурбовано припала до нього.

— Ми так непокоїлися! — вона обережно доторкнулася розтятої шкіри. — Кістка не тріснула, це найголовніше. — Вона подала торговцеві руку. — Можете підвестися?

Взялося турка за другу руку.

— Обережно. З ураженнями голови ніколи нічого не відомо, — також перейшлося на французьку. — Ви чули власне, яка різниця у поглядах виникла: чи варто взагалі вас рухати з місця, лікарі зазвичай кажуть, що ні, але ж потяг, і все одно трясе, треба було б послати за доктором Конєшиним, як ви себе почуваєте, послати по нього?

Пан Фессар приліг на постелі; спершись в узголів’я і притиснувши до рани поданий Єленою її батистовий носовичок, він роззирнувся дещо притомніше.

— Зачекайте. Пан Ґ’єросаський. Панна…

— Єлена Муклянович.

— А так, я пам’ятаю. Зачекайте.

Він провів пальцем по лобі, подивився на зібрану на пучці червінь.

Втретє піднялося впущену хустинку. Пан Фессар подивився: він упізнав свою власність і підвів погляд. Його обличчя скривилося.

— То отакої! — буркнув він. — Про це вам ідеться!

Панна Єлена вже збиралася було присісти поруч із турком, але роздумала. Вона стала біля вікна, вітер смикав її блузку, шарпав мережива.

— Про що нам йдеться?

— Шановний пан Фессар, — сказалося поволі, перевіряючи, чи врешті припинилася кровотеча з носа, — дуже розсердився, коли я висловив припущення, що то він відповідає, мгм, за таємниче зникнення з потяга Мефодія Карповича Пєлкі.

— Пєлкі! — фиркнув турок. — Що за Пєлка, сто чортів!

— Шановний пан Фессар, — сказалося, кинувши йому закривавлений носовичок, — з невідомих мені причин втовкмачив собі, що я знаю, або перебуваю у спілці, яка знає секрет, мгм, вирощування крижліза у надрах Краю Лютих.

— З невідомих причин! — вигукнув турок і схопився за голову через очевидний біль, і незабаром він продовжив уже пошепки: — Ви дуже ясно давали це зрозуміти. За картами. Згодом. А ті люди в Єкатеринбурзі. А князь. Не робіть з мене дýрня.

— Шановний пан Фессар, — сказалося, сягаючи під піджак і камізельку, — за всяку ціну хотів здобути цю технологію. Або принаймні приєднатися до проекту. Він намагався підкупити мене, витягнути з мене деталі. Що йому, цілком очевидно, не вдавалося, бо немає жодних подробиць: він усе собі вигадав.

— А Батько Мороз? — турок машинально підніс другий носовичок і якусь мить із дивною розгубленістю розглядав дві хустинки, одну в правій, другу в лівій руці, обидві біло-червоні. Він стиснув щелепи. — І ви, панно, вірите цьому лайдакові. Ви ж бачите, як він бреше. В живі очі.

— Шановний пан Фессар, — сказалося, тримаючи праву руку під розщібнутою камізелькою, — спробував далі дістатися до мого спільника, тобто особи, яку він вважав моїм спільником. Він, мабуть, побачив у Єкатеринбурзі Пєлку. Я не знаю, що там діялося: я відбіг. Можливо, він мав нагоду перекинутися з ним кількома словами. Потім, після відходу експреса, він одразу ж пішов до Пєлкі в купейний. Він викликав його з купе. Де там можна вночі поговорити наодинці? Вони вийшли на платформу за купейними вагонами. Пан Фессар хотів витягнути з Пєлкі те само, що й з мене, — але не досить того, що Пєлка не мав, звичайно ж, про це зеленого поняття, то ще й цілковитою несподіванкою стало те, як Пєлка відреаґував на ці пропозиції — він мартинівець. Ви не знали? Не знали. Ви його побили? Ви борюкалися? Потяг смикнувся? Ви ж бачите, як це невдало може скластися.

— Аллах великий!

— І що… випав, викинули його ви, випав сам, можливо, раніше вже був якийсь інцидент зі смертельними наслідками, але випав, немає тіла. Яке чудове місце для убивства: потяг, що перетинає два континенти, — хто знайде труп? Хто відтворить обставини злочину? Місце, час? Хто потім збере свідків? Немає для цього найменшого шансу. А ще ви дали обслузі такий бакшиш — вони тільки на Страшному Суді зізнаються, що взагалі вас бачили: грошей вам вистачить.

— Abbas yolcuyum!

— Не могло так бути? Могло.

— Але не було!

— Будьмо серйозні, пане Фессаре! Як ви підтвердите, що сталося, — на відміну від того, що могло статися? Коли ми говоримо про минуле, ми завжди говоримо про те, що м о г л о статися; тільки й винятково про це. Всі судження у минулому часі є гіпотетичними судженнями.

— Я не знаю, що з вами діється, юначе, але раджу альпійські санаторії. Вибачте, панно.

Ще один довгий погляд — із презирством? Із обрáзою? Із гнівом? — і, важко підвівшись, Юнал Фессар ступив до дверей. Відступилося з дороги, обертаючись у незручній позиції, щоб ні на мить не мати його за спиною. Похитуючись, з однією долонею біля скроні, він вийшов у коридор. Тут він на мить зупинився. Дезорієнтований, поглянув то в один, то в інший бік — куди йти? Куди він ішов, перш ніж знепритомнів? Де його купе? — Там. Турок рушив важким кроком.

Панна Єлена чекала, схрестивши руки на грудях, постукуючи підбором об кант меблів.

— А ми ж мали спільно провадити слідство.

— Перепрошую. Мене раптом осяяло.

— Осяяло.

— Осяяло, опітьмило,