Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— … зачекайте, пане Бенедикте, це моя провина, я…
Панна Єлена зупинилася у переході, важко дихаючи, з рукою, що рухалася у збентеженому жесті — жест згас, рука впала на уста панни, тамуючи окрик.
Єлена поглянула на нерухоме тіло Юнала Фессарa — а вираз її хворобливо блідого обличчя був дуже серйозний, очі не кліпали, вдих, видих, вдих — вона підняла голову, озирнулася і притулила вухо до дверей найближчого купе. Із зібраних у кок чорних кучерів вона вийняла тонку шпоньку. Відсунувши стопою у шкіряному черевичку ногу турка, яка перегороджувала коридор, вона вклякла перед тими дверима і за п’ять ударів серця відчинила шпонькою люксівський замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна.
Про приховані таланти панни Муклянович та інші неявні питання
За п’ять ударів серця вона відчинила шпонькою люксовий замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна. Сховалося хустинку до кишені й схопилося його під пахви. Панна тягнула, проте він був дуже важкий і громіздкий, і складався — тіло, кінцівки, голова, — наче поламана лялька, постійно чимось чіпляючись за одвірок, хідник, меблі всередині купе. Майже сподівалося почути приглушений стукіт, як дерев’яного манекена. Врешті штовхнулося його з усієї сили на підлогу біля ліжка; він склався навпіл. Панна Муклянович підібрала спідницю, оголивши литки в білих панчішках, щоб перестрибнути назад над тілом. Вона рвучко штовхнула двері, замикаючи їх, мабуть, в останній момент, — одразу потім почулося голоси й кроки, й хтось навіть забився об стінку купе, проходячи повз нього. Єлена вже не демонструвала хворобливої блідости. Притиснута плечима до дверей, вона дуже хутко дихала, бюст підносився у ядушному ритмі: кожен її неглибокий віддих ще більше тамував наступний віддих. Їй довелося почекати хвилину, щоб насилу вимовити слово.
— Пляма.
— Що?
— Кров!
Торкнулося зліплених уже тужавою кров’ю вусів.
— На хіднику в коридорі! — зашипіла Єлена.
— Але то могла би бути й моя, чи не так? Так подумають.
Вийнялося носовичок і притислося до носа.
— Добре. — Видихнула панна Муклянович. — Чиє це купе?
Скосилося очі понад носовичком. На секретері стояла дорожня друкарська машинка з вкрученим папером, поруч лежав стос товстих книжок. На постелі — чоловіча піжама з орієнтальним узором. Із поставленої під вікном скриньки стирчала щітка для одягу та дерев’яна дошка.
— А як захоче по дорозі на вечерю зайти за чимось для себе?
Прицмокнула язичком.
— То шибениця.
Вона підійшла до вікна.
— Допоможіть мені.
Смикнулося за ручку. Панна Муклянович потягнула раму до самого долу. Вітер ударив із шумом і свистом; аркуш в машинці залопотів, як прапор, трфффрр, ковдра відгорнулася з подушок, а дверцята ґардеробної шафи траснули об стіну.
Поглянулося на турка й сілося із зітханням на постелі.
— Ми не зуміємо. Він занадто важкий. Це півтора метра від підлоги. Хтось побачить.
— Це хто ж? Що побачить? Пане Бенедикте!
— Скільки ми намучилися, просто щоб пересунути його сюди! Ви собі це уявляєте: ногами чи головою стирчить такий напівтруп в Азію і метляє рученятами на вітрі. А коли ми увійдемо в поворот, то вистачить будь-кому визирнути крізь шибу.
— Ви незрівнянні! Просто «Ода радості», клянусь перед Богом.
— До того ж він встиг забруднити килим.
— Сидіть тут далі з опущеними руками, то він тут зігниє, і квітки на ньому виростуть.
— Ха, ха, ха.
— Але, будь ласка! — вона ображено обтрусила долоні. — Я не нав’язуюся. Пан Бенедикт може продовжувати за своїм власним планом, вибачте, що завадила. — Вона рушила до виходу. — Ну, так, справді час вечеряти. До побачення.
Не встаючи, упіймалося її за стан. Вона втратила рівновагу, коли вагон захитався; стиснулося панну ще міцніше, притому знову впускаючи носовичка.
— Що ви собі дозволяєте!
— Ми, вбивці, відомі свободою звичаїв. Є там чисті аркуші?
— Кілька.
— Треба якось витерти цю кров. Наскільки можливо. І щоб вона не всякала в килим. Уявіть собі, панно: повертається людина до власного compartiment, а тут, на підлозі, невідь чому, велика пляма крови.
— А труп — у шафі? Всі бачили, що турок вийшов з вами.
— Прошу мені їх подати.
Вона витягла стос аркушів, притиснутих до стільниці французьким словником. Поглянулося. Половину першої сторінки займав гідрографічний опис околиць Тюмені (багато струмків і річок, довгі водні шляхи) сухою французькою, написаний з великою кількістю помилок, закреслень іксами цілих слів і літерами, набитими поверх літер; далі бігло багато рядків односимвольних рядів: aaaaaaaaaa, bbbbbbbbbb, cccccccccc et cetera.
— Але чистими, залиште ці. Бо зрозуміє, що хтось узяв.
Зім’явши в руці аркуш, похилилося над головою Фессарa.
— І що, він більше цим зворушиться, ніж калюжею крови перед ліжком?
Панна Єлена дивилася згори, вказуючи пальцем.
— Тут. І тут. І тут. Тут, тут, тут. Отут! Тут теж.
— Я починаю розуміти бідного Макбета, — простогналося.
— Покваптеся, пане Бенедикте, він урешті-решт повернеться з тієї вечері.
— Ух. Вимажуся, як м’ясник.
— Ну, але ж капітан розбив вам носа, у вас є алібі, — вона нахилилася. — Я не бачу, де тут рана? Поверніть його.
— Хвилиночку.
Стерлося кров зі шкіри черепа і з килима під ним; усе одно залишилася пляма, але яскравий узор принаймні частково її маскував. Схопивши під підборіддя, притислося голову турка лівою скронею до підлоги. Кров текла з порізу над правою бровою. Простяглося руку за наступним аркушем.
— Якщо ми вже його обкрадаємо, — відволіклася панна Муклянович, — то, може, він має тут під руками рушник, теж його викинемо, не залишиться сліду.
— Та ясно, слід відразу зірвати з підлоги килим.
Труп застогнав і розтулив уста.
Підхопилося на ноги.
Панна Єлена під враженням від цього аж присіла на секретері, скидаючи з нього книжки й папери.
— Ви його не перевірили?!
— Я не встиг. Панна одразу…
— Він не встиг!
— Зрештою, ви самі бачили. Труп, як живий. Тобто як мертвий. Тобто… Дуже переконливий небіжчик, оце я хотів сказати.
— Пульс! Або хоча б подих! Будь-що!
— Він не очуняв, коли ми його сюди тягли.
— Ви краще