Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Чому раніше цього не зауважилося? Про скільки ж аберацій і чудес люди не відають, неспроможні зауважити передусім природу звичайного.
Хухнулося у згорнуту долоню. Між пальцями замерехтіли тіні. Краще не курити тепер цигарок. Не плювати, не чхати, не кашляти.
Симетричний доктор свердлив поглядом бідного Зєйцовa.
— Я не впевнений, що я вас правильно зрозумів, пане…
— Зєйцов Філімон Романовіч, до послуг Вашої Вельможності, до послуг.
— Та-ак, пам’ятаю, пам’ятаю. Бо знаєте, я досить наслухався розмаїтих містичних баєчок, у яких завжди наприкінці виринали чиясь кривда й лихо. Я мав на руках кров, пролиту тими, хто в таке бачення задивлялися. І з того, що ви казали, той ваш Бердяєв, виявляється, ще один баламут в ім’я Боже, який зичить Європі й Росії кривавої революції…
— Це не так, це не так! — Зєйцов замахав руками, мало не струтивши карафку; перестрашений, він втиснув тремтячі долоні під пахви, схрестивши руки на грудях. — Це бич Божий, кара за гріхи! Катарсис! Така потреба — немає іншого шляху до епохи духовного оновлення!
— То це так Бог спілкується з нами? Щоб ми самі взяли в руки пістолети та ножі й почали вбивати наших братів і сестер?
Пані Єлена надула губки.
— Що ж, це було б не вперше, він уже давав такі накази. Щоб убивати.
— Та що ви кажете!
— От хоча б Авраамові.
У Зєйцова почервоніло обличчя, на губах йому виступила слина, й щось лихе сталося з його очима: вони почали тремтіти в оболонці повік, стріляючи поглядом то туди, то сюди, як випущений із рук садовий шланг, що випльовує воду в випадкових напрямках, — на доктора, на стелю, за вікно, на панну Муклянович, на більярдний стіл, на стелю, на доктора, на шафу, на килим, на годинник, на посуд, на стюарда, на попільничку, на панну, на доктора, на панну.
— Ви, панно, читали Біблію? Вам здається, що ви зрозуміли Слово Боже? Скільки годин ви провели над ним? Скільки днів, скільки ночей, скільки, скільки? Ви знаєте Слово, чи глухе відлуння Слова, яке з уст ваших лунає? Написано ж отак: Бог спокушував Авраама, й рече йому: Аврааме, Аврааме! Й каже: Ось я! І рече: Возьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепаленнє-жертву на одній горі, що тобі речу.
Хухнулося знову, скориставшись тим, що співрозмовники відволікли свою увагу на Філімона Романовіча, котрий розійшовся у біблійно-пияцькому заспіві. Придалося б якесь дзеркало… Тут немає, але є з іншого боку більярдної зали.
Те, що бачиться цей потьміт, — ну, що ж, бачилося уже раніше потьміт Ніколи Тесли, коли інші не бачили. Тепер також не бачать; або навіть бачачи, не розпізнають, не звертають уваги. Ну, один лише Зєйцов. Може, тому, що він провів роки в краю Криги, може, тому, що був п’яний; може, з обох причин. А може, тому, що це Зєйцов.
Тож яке тут правило застосувати? Треба допитатися доктора Теслу. Ба, але Тесла сам небагато знає. Він сумнівається, запитує, шукає. Він експериментував на собі — чи на комусь іще? Як він відрізнить універсальне від того, що властиве тільки йому? Придалося би більше добровольців.
Щоправда, одного він знайшов. Кінчиком язика торкнулося піднебіння. Ще трохи поколювало. Перелічимо: раз, феномени світла; два, тактильні враження, оте печіння, свербіж, легкість голови, може й справді загальний приплив енерґії; три, ех, ще кілька годин тому висміялося б старого серба, а проте зараз, розшифрувавши лист польських соціалістів, — починається розуміти хворобливу залежність винахідника. Щоразу, вдаряючись головою об мур якоїсь проблеми, яку, здавалося б, годі здолати, він стикається із цією спокусою: крижлізний кабель і слоїк чорної солі або теслектрична динамо-машина — й, може, мур трісне. Як можна би його стримати? Простіше вилікувати алкоголіка.
А ось іще нове запитання: чи вони змішуються в організмі, вплив алкоголю і вплив теслектрики, і якщо так, то з яким результатом? Простягнулося руку до склянки. Тьмідина заморожує пам’ять, тьмідина випрямляє шлях думки, однак її ефект мало відрізняється від ефекту добрячого кминового лікеру.
— Та й пішли обидва вкупі. Каже ж Ісаак до Авраама, батька свого: Панотче! Він же каже: Що тобі, синку? Каже ж: Ось огонь і дрова, а де ж овеча на всепаленнє? Каже ж Авраам: Бог обмислить собі ягня на всепаленнє…
Ковтнувши решту горілки, відкашлялося у тильний бік долоні. Порожня склянка, відставлена на стільницю з пожовклої кості, спливала веселкою рожевої, кармінової та помаранчевої барв. Траса Транссибірського експресу пролягала тут із північного заходу на південний схід, і за вікном ліворуч, а праворуч від потяга нависало над пласким обрієм, над азіатськими рівнинами й розмитими у небі хмарами — Сонце, червоне яйце, Сонце, наче слива з конфітур, що спливає на видноколо лікерними соками, призахідне Сонце, якому моглося тепер поглянути просто в білі зіниці й не осліпнути; дивитися упродовж довгих секунд не кліпаючи й жодні кольорові плями не заливали зображення після відведення погляду. Один, два, три, — отож, це четвертий прояв. Як довго ще? Годину? День? Одне ураження чорним струмом, чи більше, — скільки потрібно? Перш ніж це справді увійде в кров.
Не було кольорових плям на очах — але за мить зауважилося, на що, на кого тепер дивиться, з ким обмінюється поглядами. Капітан Прівєженський дивився понад краєм карт. Він сидів біля дальшого кінця більярдного столу, спиною до курильні, від столика Зєйцовa його відділяло яких шість-сім метрів. Звісно, розмову він чути не міг — але й не чулося розмов гравців. Чи балакали вони про сумнозвісного Бенедикта неграфа Ґ’єро-Саського, героя єкатеринбурзької стрілянини, який тепер напивається на очах у всього люксу в товаристві каторжника-комуніста? Капітан посміхався у вуса, кидаючи банкноти на зелене сукно. Він щось сказав, не відводячи очей. Гравці протяжно зареготали. Втеклося поглядом. Призахідне Сонце міцно припікало, певно тому обличчя так пашіє.
— Зв’язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дровах. І простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого…
І навіщо ще тут сидіти, виставляючи себе на посміховисько? Акурат упіймається аґента заморозників! Нехай панна Єлена провадить свої розслідування,
