Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Тоді Ніколай Бердяєв пише «Историю Льда» й пояснює по-своєму усі нещастя Росії в нових «Вопросах Жизни». Бердяєв потроху був і марксистом, але тепер він передусім палкий християнин та ідеалізує Історію. Тож він пише: Історія мала поточитися інакше. Вдумайтеся! Він пише: не так мало бути, істина була від нас прихована, ми живемо за часів Антихриста, сповнюється фальшива історія світу. Ну, власне, — ви дивуєтеся, і слушно дивуєтеся — бо ніби завдяки чому можна пізнати, що наша Історія інша? Інша від чого? Хіба дано нам уявлення про різні перебіги часу, дано дзеркало доль, щоб побачити в ньому життя не прожиті, війни не відбуті й Імператорів, які навіть ніколи не народилися? Ми знаємо лишень одну Історію: нашу власну. Так само, побачивши тільки одну тварину невідомого виду, годі зрозуміти, чи то цілковита бестія, у всьому подібна до своїх побратимів, чи якийсь вибрик і чудернацька потвора. Але, як я вже говорив, Ніколай Бердяєв ідеалізує Історію і зовсім не вважає, що годі її охопити людським розумом. Керують нею закони, подібні до законів природи, й не випадково діється те, що діється. Тобто не всяка послідовність подій можлива. Насправді, можливе тільки те, що конечне, — отож, епохи йдуть одна за одною за методом логічного висновку: Ренесанс із Середньовіччя, Просвітництво із Ренесансу, а не, наприклад, навпаки. Але! Але! Що далі пише Бердяєв: отож, на наших очах діється власне така неможливість! Тож реальність суперечить законам історії!
… Які, за його словами, такі, що наприкінці століття закінчилося у світі духу панування ідеї Ренесансу, й мусить настати відповідна зміна в світі тіла. Адже очевидно, що нова думка й мета й бачення майбутнього не постають мимовільно з руху матерії, а народжуються в дусі, й дух їх накидає чуттєвим буттям. Завжди, отож, те, що безтілесне, передує тому, що тілесне. Лише власне раби ілюзій, породжених капіталізмом і марксизмом, вірять у самовладність тіла. Що ви такі міни корчите? Та ж то свята правда! Вони раби! Якби вони були чесними, то не говорили би навіть від власної особи. Але якось так: моя рука, мій рот, моя голова. Тобто не «я народився», а «народилося тіло». Не «я кажу,» а «уста говорять», «голова каже». Ну що? Що? Ми всі раби, але не всі віддалися під владу тіла.
… Власне у Росії мав відбутися перелом — Росія ніколи повністю не вийшла з Середньовіччя, не було російського Ренесансу, тут епоха народжується і замикається, тут старе поєднується з новим. Ми дивимося на світ, на Захід, і бачимо кінець згоди на будь-який духовний лад, тепер усе там гониться або до крайнього індивідуалізму або до крайнього колективізму. Тож така революційна зміна мусила виявитися з духу в матерії. Вона не виявилася; зміни немає. Що трапилося, чому нічого не сталося? Та що ж, Росія замерзла під Кригою, і замерзла наша Історія.
… Тому що навіть коли реальність матерії бреше, то реальність духу каже правду, й саме тут слід нам виглядати ознаки такої Історії, якою вона повинна бути. Бердяєв їздив Європою, і в кожному номері «Вопросов Жизни» публікувалися результати його розслідування у справі матерії. Було там того багато. Хвилинку, нехай-но я прополощу горло від несмаку… О! Погляньте на оту модну панну, на оті мережива, китовий вус під шовками й сатинами, на отой стрункий силует у спідниці! Мода! В чому раптом ми знаходимо уподобання, яке в наших очах виглядає гарним, сповненим смаку й пристойним, а що ні, — як в одязі, як у меблях й облаштуванні домівок, так і в архітектурі? Трапляється, що побачиш світлини з метрополій Європи, з Америки. І що? Різниця помітна вже неозброєним оком. За десять, п’ятнадцять років — від моменту надходження Криги; і так, як пролягає межа, — до якої дісталися люті, — це найвиразніше. Уся Російська імперія, трохи на південь, Балкани, Скандинавія і Китай. Але воно поширюється градуйовано, як Зима, як холодні температури: тут тепліше, там холодніше. Бердяєв каже, що в кінцевому підсумку, хоча й дуже нерівномірно, а проте — заморожено всю земну кулю. Що, звісно ж, нема способу перевірити, ні в деталях описати. Ну, а те, що найбільшою мірою воно впадає у вічі у жіночому вбранні — о! — завдяки усім тим фітюлькам, фікушкам, фінтіфлюшкам… Якби ви коли-небудь мали змогу зазирнути в паризькі журнали мод…
— Я мала.
— Цілую ручки, панно добродійко! Панянка не гнівається, правда ж, за оте вказування пальцем, я зараз панянці все…
— Я чула. Ви правду кажете. Там у небуття відійшли корсети. Крій суконь зовсім інший, якісь просторі халати, вільно стікаючі шарфи, пояси, наче в баядерок, і рясно драпіровані петікоти — все, що monsieur Пуаре підгляне на Сході. Спідниці іноді ледь сягають колін, а іноді й колін не сягають; ба, й не спідниці взагалі — а jupe-culotte? Я не могла повірити, що дами дійсно таке носять.
— Отож бо! А чому ви, панночко, не могли повірити? Чому б вам самій так не одягтися?
— Ну знаєте… недоречно.
— О! А звідки береться у паночки в красивій голівці отой голосок, що підшіптує, що доречно, а що ні? Що назначене смаком, а що ні? Чому воно подобається, що вам подобається і не подобається, що вам не подобається? Га?
… І про це теж писав Бердяєв: не тільки, що морозить, але як морозить. Корсети, каже панна. Отож, у світі духу немає великої різниці між одягом, який сковує, стискає, та політичним гнобленням й утисками свободи слова. Така сама ідея проявляється скрізь, як лише може. Ми вже думали, що vatermörder і висока стійка відійшли в минуле, а тут, будь ласка, в Європі Криги вони знову вкрай популярні!
… І чому тут не сприймають винаходів, які там укоренилися? Чому так неохоче триває електрифікація наших міст? А автомобілі? Що ближче до Зими, то менше машин на вулицях. А той винахід кінематографу — чи ви, панно, коли-небудь бачили кіно, рухомі зображення? Може, в Варшаві. А книжки, які ми читаємо? А мелодії, які грають на балах і в салонах?
