Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Іркутська, ви побачите ці морози, що я вам буду оповідати. Ті, хто не роздобув одягу, придатного в Сибіру, негайно, наче проказою вражені, втрачали пальці, вуха, цілі ділянки шкіри відморожували. Наглядачам, зрештою, велося не набагато краще. А солдати теж потрапляли туди, як на ссылку. Коли прийшла Крига, олов’яні ґудзики на мундирах розсипалися, як висушена глина. Першого лютого, котрого я зустрів у тайзі, о, я його не забуду, є в бурятів таке повір’я, що морозяників у нетрях приваблює відкритий вогонь, вогнище, дим із самотньої хатини, якщо він кілька днів здіймається, і отой лютий усівся на кам’янистій галявині (бо висмоктав уже з-під землі всю жорству та брили), посеред якої стриміли три мисливці довкола жаровні зі стервом: заморожені — на камінь. Він сидів на них, як павук на мушиних трупах. Треба було відрапортувати начальникові. Є приказ, щоб негайно слати звіти про пересування лютих, начебто Міністерство Зими завдяки їм креслить свої Шляхи Мамутів, має великі атласи, як у нас казали, геолінійні гороскопи потоків Криги. Від вищого начальства прийшов папір: пильно стежити й писати з кожною поштою. Потім приїхало двоє учених мужів. Так я познайомився з Сєрґєєм Андрєєвічем Ачуховим.

… Сєрґєй Андрєєвіч. Він… Але спершу — не шкодуйте, пане, ну, по вінця, ух, — але спершу…

… Чи були ви коли-небудь утомленим? Справді втомленим? Безмірно втомленим? Бо як же зміряти втому? А так: речами, які втрачають для вас при втомі значення. Отож, спершу вас перестає цікавити їжа: ви такі втомлені, що важливо тільки впасти на барліг і заснути в теплі. Далі вас уже не цікавить також тепло — лиш би втекти в сон від цієї реальности та свого в ній змученого тіла. Останнім вас полишає сором: коли вже жодна річ не пробудить у вас сороміцької думки, коли вже ні перед ким і в жодній ситуації не почуваєшся приниженим і байдужієш до будь-якого спідлення, — це ознака остаточного виснаження. Адже я знав людей, які не піднесли би руки, щоб захиститися від смертельного удару, але підводилися в муках, щоб не дати ненависному наглядачеві відчути зневажливе задоволення. Зневага й сором: отакі сибірські термометри духу.

… Через втому й почалося моє повернення. Одкровення прийшло з тіла. Втома лупить з нас по черзі всі ті речі, аж залишається тільки тіло. Ти бачиш це тоді з тією само холодною, піднесеною очевидністю, розум порожній і чистий, ти бачиш, що людина не є нічим більшим, ніж простою механікою тіла. Рух рук, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, сокира, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, так, так, так. І нема навіть думки про оте «руки, ноги, груди»: ні. Є тільки одноманітні рухи та спокійне, тваринне усвідомлення руху, яке перетікає незворушним струменем, як вода по кризі, свідомість порожня й чиста. Прокинутися, посрати, проковтнути теплу кашу чи ріпу, вбрати верхній одяг, чоботи, рукавиці, шапку, ідемо до лісу, ліва нога, права нога, рубаємо, тож руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, прокидаємося, руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, тіло, тіло, тіло, тільки й усього, що залишається, механіка сирої фізіології. День зливається з днем, час набуває форми кола, мова перестає служити для переказування складних думок — немає інших думок, крім простих відображень процесів тіла, — є лише словесні сигнали: «тут», «там», «дай», «ні», «так», «ворог», «не-ворог», «тепло», «зимно».

… І тоді я зустрів Сєрґєя Андрєєвіча Ачухова. Він промовив до мене. Тобто спершу до мого тіла. Не знаю, чим я привабив його увагу. Люди розпізнають один одного на підставі сигналів, якими зраджує їхнє власне тіло. Коли умруть усі думки й відринуть мотивації, залишається те, що найглибше осіло в тілі: рефлекси, манери, ритм, постава, а також якісь знаки, які прочитують фізіономісти, адже не буває так, щоб обличчя наростало нам на черепі упродовж довгих років, жодним чином не позначене повсякденням нашого життя. Звичайно, ми не здатні цього оповісти; якби ми його контролювали, якби воно підпорядковувалося нашій свідомості, то ці риси не були би підвладні тілу, а духові. Тож ми кажемо: випадковість. Ми кажемо: перст Божий. Ми кажемо: любов з першого погляду. Ми кажемо: спорідненість душ.

… Сєрґєй Андрєєвіч також був засланцем, високого роду толстовцем, вигнаним до Сибіру за намовою заздрісного родича-царедворця. Крім того, Синод відлучив Ачухова, а Чорна Сотня пильнує, щоб він не занадто хутко повернувся із Сибіру; його покинули приятелі, багатство він роздав. Тоді він мешкав у Томську й іноді гостював у генерал-губернатора Шульца-Зимового в Іркутську. Часто він їздить слідами лютих і пише до європейських газет листи з краю Криги, проводить дослідження. Коли я з ним познайомився, він був ще чоловіком у розквіті сил: його можна було сприйняти за селянина, так скромно він одягається, таке грубе в нього обличчя, і є в ньому теж якась тверда смиренність, незворушний спокій і велика терплячість, властива людям, чиє життя пов’язане з повільним ритмом землі, з пульсом природи. Я мав їх провести на галявину лютого, Сєрґєя з товаришем. Так ми зустрілися. Що це? Випадковість, звичайно ж, випадковість.

… Сєрґєй звільняв мене з робіт. Коли ми розмовляли… коли то вже не тіло промовляло… Отож, що поза тілом, що понад тілом? Він не мусив мене переконувати, все було в запитаннях. Під тим сибірським небом, холоднішим, ніж закрижаніла земля, під тими горами — ви могли би подумати, що там немає і ніколи не бувало людини серед тварин цієї пущі, що це край дійсно до появи людини. Траплялося, що ми мовчали годинами. Якщо не про тіло, якщо не для тіла, якщо не тілом — то про що говорити? Про що подумати? В чому сенс? Для чого життя? У тому, що плотське немає відповіді. Погляньте-но! Коли вже хтось пізнав пустку, приховану за механікою м’яса, коли він уже сам жив у тій лямці фізіологічної інерції, одне він знає поза всяким сумнівом: т і л о н е м о ж е б у т и з м і с т о м і м е т о ю т і л а. Мета життя перебуває поза життям. Людина не може бути сенсом і виправданням людини — вони містяться поза нею, поза матерією, а що перебуває поза матерією? Тільки тоді, коли живеш задля того, що нематеріальне, живеш насправді, тобто не залишаєшся лише хвилею повторюваного руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до могили, а тоді