Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— І якщо я навіть вам розповім, — прошепотіла панна Єлена, стискаючи долоню в кулачок, — що б я вам не розповіла, то…
— Ви мені також не вірите.
— Що б ви мені не розповіли…
— Щирість за щирість.
— Але ж ви самі казали: подорож — це магічний час: ми є тим, що про нас знають.
— Я таке сказав?
— Бо ніхто ніяк не перевірить, що з того правда, а що ні.
— Не перевірить. Але якщо це неправда, якщо це брехня, — то щирість іще більша.
— Що ви таке кажете!
— Панно Єлено. Наша брехня більше про нас виказує, ніж найправдивіша правда. Коли мовиш про себе правду, — правда є тим, що з тобою насправді трапилося: твій відрізок історії світу. Й урешті ж не маєш, і ви не мали над цим жодного контролю, не обирали місця свого народження, не обирали своїх батьків, не мали впливу на те, як вони вас виховували, не обирали свого життя; ситуації, у які ви потрапляли, не були вашим творивом, люди, з якими ви мусили мати справу, не були творіннями вашого розуму, й ви не давали згоди на щастя і нещастя, які припали на вашу долю. Більшість із того, що з нами трапляється, є наслідком випадковости. Натомість. Брехня, навпаки, цілковито є вашим витвором, брехню ви повністю контролюєте, вона народжується з вас, вами годується і тільки про вас оповідає. У чому, отож, ви більше розкриваєтеся: у правді чи брехні? Панно Єлено.
Вона підняла голову.
— Мені слід брехати?..
Відпустилося її руку. Вона випросталася; схрестила на чарці обидві долоні, а пальці переплела в кошичок. Вона зовсім не віддалилася, — а наче вже дивилася з іншого кінця довгого коридору. Панна Єлена мружила очі в червоному блиску, сонце, яке не встигало за хутким Транссибірським експресом, заливало її частину купе, починаючи від килима й до барельєфів на стелі, на яких пухкі личка німф виглядали з-за золотих плюща і в’юнка: в гарячому призахідному світлі все це виблискувало, ряхтіло й палало темно-пурпуровими вогнями — над гордовито піднятою головою панни Муклянович.
— Скажіть, панно, правду.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Чи то сонячні відблиски, чи то знову в Єлениних очах іскриться отой бісик дитячої перекірливости?
— Коли мені було дванадцять або тринадцять років, — почала, — тітуня Уршуля узяла мене на Ординатську до цирку. Раніше я рідко виходила у місто. Я ніколи не бувала в цирку. Пам’ятаю, із яким хвилюванням я готувалася до цього походу, бо то був похід; упродовж тижня ніщо інше не займало моїх думок і мрій. А отаке плаття, а оті черевички, а отака накидка, а інший капелюшок — і що ми побачимо, яких тварин, яких клоунів, які чудеса; небога двірника принесла мені плакат, на якому худенька акробатка в картатому трико ширяє в повітрі через вогненні обручі, а знизу, з-під вогню, до неї тягнуться леви, їхні роззявлені пащі, величезні ікла й пазурі.
… Ми поїхали на Окільник у закритих дрожках, пам’ятаю похмуру осінню сльоту, то було ще до лютих. Ми пішли перше з Ординатської до цукерні, мені дозволили з’їсти тістечко; і я також пам’ятаю його цитриновий смак, як пощипував язик солодкий квас, я добре запам’ятовую смаки й аромати, мені здається, наче вже назавжди в тілі залишаються — на язику, в голові — якісь часточки-носії вражень, а звуки, образи, дотики не мають жодних матеріальних відбитків, які могли б осісти в людині, чи справді воно так, як ви гадаєте, пане Бенедикте?
… Потім у вестибюлі тітуня зустріла знайомих, полковника драґунів із дамою, полковник мав постійне місце в ложі у партері ротонди, неподалік від арени, він запросив нас, мене частував цукерками, хотів купити сáхара; від полковника я запам’ятала великі вусища — отакенні напомаджені ґноти. Ми сиділи в оксамиті. Інші дами, їхні сукні, пір’я, капелюшки, куафюри, шелест віял, аромат парфумів — ах, пане Бенедикте, запах тих парфумів досі в мені. Я тоді думала, що мені подих перехопить, від перезбудження людина може задихнутися, так наче хтось уклав їй руку в груди й тисне розчепіреною долонею на кістку, отут, тут…
— На грудину.
— Так. Вдих починається перш, ніж закінчився видих, повітря виштовхує повітря, легені западаються, ви ніколи такого не відчували? Сердешна тітуня мусила дійсно за мене злякатися. Запалили великий газовий канделябр під куполом. Я побачила отой довгий фриз понад ґалереєю, фантастичні сцени полювання. Кольє, сережки й персні дам сяяли, мов зірки. Чи варто дивуватися малій дівчинці? Все це було надто гарним, надто схожим на казку. Казки не брешуть. Пане Бенедикте, тут ви можете мати рацію, казки не брешуть, особливо, якщо вони не кажуть правду.
… Значно пізніше я дізналася, що в партерних ложах — хто там сидить? Переважно пані легкої поведінки та утриманки офіцерів.
… До першого антракту ми побачили пожирача вогню, навченого тюленя, розгинача підків і штукаря, який виймав із циліндра кролів, голубів і змій, одна змія утекла, а клоунам тільки того й треба, витягали її у себе з-за коміра, із вух, із штанів. Після антракту оголосили ґданську трупу акробатів, я одразу подумала про ту дівчину з плаката, й справді, виходить з ними панянка в подібному трико, конферансьє представляє: Дивовижна Фелітка Каучук! Звісно, nom de scène такий ефектний — але враз оплески, коли вона вигинається, наче ґумова, немов кісток не має, назад, головою до п’ят, і ноги обвиває собі навколо шиї, а гімнасти ще й перекидають її один одному, як м’яч, і вкидають на високе риштовання, де вона робить смертельні трюки під швидкий барабанний бій, а мені серце до горла підступає, і я стискаю тітусю за руку, а потім дійсно стрибає панночка крізь палаючі обручі й із трампліна злітає у сальто крізь вогонь; тільки левів не було. Наприкінці уся трупа кланяється довкола арени, з нашого боку також, я вихилилася з ложі. А тітуся й каже: я її знаю! Це дочка Бочвялкевичів із Воронячої! Її розтоптав кінь вугляра, і дівчинці відняло ноги, нещасна дитина, каліка Божа на все життя. Але бачимо, що ні, що — Дивовижна Фелітка Каучук! Подзвонили на другий антракт, пан полковник запропонував розгадати таємницю (дама щось прошепотіла йому на вухо). Він послав хлопця за куліси,
