Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… І Бог знає, як довго би це тривало і як глибоко я погруз би в чорних насолодах зради, якби не клятий Єндрусь, Єндрусь-рятівник, який витріщається навсібіч, тільки не туди, куди слід, і все його цікавить, тільки не те, що треба, й урешті він раз і другий помітив мене, коли я ховався у тіні й серед перехожих, і, мабуть, також вказав на це сестрі. Спершу Анна Маґдалена також нічого не казала й намагалася прикидатися переді мною з незворушним обличчям, але я уже щось передчував: виявилося згодом, що вона зауважила мене сама, якось під вікном, якось біля воріт, коли я не встиг зникнути з очей, коли вона відвідувала родичів на Повіслі. Це не могло тривати нескінченно. Бо не думайте, панно, що я так просто снував за Анною і нотував пункти ревнощів. Це загострювалося. Якби ж то я її упіймав in flagranti, якби побачив на власні очі!.. Але, оскільки я був відданий на поталу дедалі потворніших здогадок, довелося вдаватися до щоразу радикальніших заходів. Я найняв кишенькового злодія, щоб той чистив кишені чоловіків, з якими вона бачилася, — чи якийсь лист, чи надушений носовичок, бодай найменший слід. Був також кур’єр, послугами якого часто користувалися, шибеник такий, десь десятирічний малюк, і він снував із дорученнями для усієї кам’яниці. Я заскочив його одного сніжного вечора сам на сам, обгорнувши собі голову шарфом, щоб не впізнав, і ну ж його допитувати, коли, до кого, з чим, а листи які, а панна що казала, а чи плітки чув. Він нічого на те. То я в крик. Він нічого на те, і тікає. То я його вже торсаю і товчу об стіну, й кулаком погрожую, і так я побив малюка в нестямі, що той аж знепритомнів. І що ще…
… Це не могло тривати нескінченно. Входжу, вона на дивані, руки сплетені на носовичку, підводить очі, плакала; але губи вже стиснуті. Бачу, що це ламається у ній, що росте всередині в мовчанці, що власне томý нічого Анна не каже, щоби не вибухнути одразу з-за масок і поз, бо довше не витримає гри удавань: була якась остання крапля, якої я не знаю, може, Єндрусь-кретин, може, сама здогадалася, що я здогадався. Але — ті її очі, червоні від сліз! Але заламані рученята! Тепер вона жертва, тепер вона скривджена — о-о-о, не дочекається! І далі: зізнайтеся ж, зізнайся, панно, — я починаю, мій крик, мій біль — хто він, коли він мене в серці твоєму заступив, чи я бодай коли там мешкав, ти безсердечна, дівко хтива! Я наче її обплював, її мало корчі не узяли. Прибіг брат, я замкнув двері, він добивався ззовні. Анна Маґдалена бліда, як сніг. «Чого ти від мене хочеш? Що я тобі злого зробила? Якесь безумство! Боже!» Й нові сльози. Тут уже мене Фурія на мить торкнулася вогнистою рукою, не пам’ятаю, що я там наверещав: аж подих мені перехопило, і я тремтів увесь, мов у лихоманці, вхопився за меблі, бо впав би. Анна біля моїх ніг, обіймає за коліна. «Неправда, — зойкає, — усе неправда, лихі люди оббрехали, не вір». Ну просто сили бракує — лихі люди! Оббрехали! Я захрип, тож уже тільки пошепки, дуже тихо: «Я тримав того листа в руках, твоїми руками написаного». «Якого листа?» Показую на секретер. Вона тільки дивиться і хитає головою. Я шепочу їй цілі фрази, які в пам’ять запали, її палкі визнання, непристойності, про які вона коханцеві нагадувала. Й бачу, що вона зрозуміла, — здригається, опускає очі: тож я знову, шепіт холодний, як лезо лянцети, я знаю про твої гріхи, паплюго. Вона вже не дивиться мені в очі, червоні рум’янці залляли її аж до шиї, і теж уже тільки шепіт залишився — шепоче так тихенько, що мушу схилитися. «Немає, немає в мене жодного коханця, нікого, крім тебе, я ніколи не мала». «Лист, лист твій відвертий!» «Так, листи я пишу, уже багато років, скільки ж то вже листів, усі замкнуті на ключ, ті листи до нього». «До кого?» «Відколи я читаю французькі романи, мій коханець, якого я ніколи не мала, з мелодрам, з книжок, уже багато років із ним кожна думка, кожен гріх, бо йому я все можу написати, тóму, хто не існує, не існує, не існує!» І що тут, панно Єлено, сказати, що вдіяти? Все через читання романів! Либонь, я намагався вибачитися, упав на коліна — відштовхнула, навіть не дивлячись, повернута плечима, ховаючи обличчя, прогнала ридаючи. В дверях іще брат її на мене мало з кулаками не кинувся: «Дурню ти, дурню!» Я втік. Ми згодом раз у раз миналися на вулиці, я й