Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Фредек був чоловіком «із людством у обіймах». Вам знайомі такі характери? Перш ніж зустрітися, він уже є твоїм другом, сердечність ллється з нього, наче з дірявої діжки, вистачить просто підійти, все дуже легко. Він завжди привітає тебе з розпростертими обіймами, голосно кличучи здалеку, й що більше людей довкола, то гучніше, з широкою посмішкою, а сміється він із глибини утроби, з її надр: такі люди зазвичай бувають міцної статури, в кожному разі, огрядні, з круглим тістуватим обличчям, товстими губами, довгими лаписьками. Фредек не мав атлетичної хватки, але поза тим — усе, як я кажу. Йому ще не виповнилося й двадцяти років, а вже було в ньому видно улюбленого вуйка й фамільярного дідуся. Ми часто помиляємося щодо натури осіб такого покрою, часто кажемо: душа товариства. Я теж не відразу зрозумів, що у Фредеку було правдивим, а що удаваним. Він занадто голосно сміявся. Занадто широко розкривав обійми. Занадто енерґійно потискав руку. Як бачите, панно, я можу розпізнати сором у всіх його формах, зокрема й цій.
… Він загарбав мене, як загарбував багатьох, — отих мовчазних, бокуючих студентів, незнайомих іншим студентам. Він годував нами свою сердечність, годував свій сором. Ким би він був, якби не міг бути життєрадісним приятелем кожної неприкаяної душі в університеті? Черговою неприкаяною душею. Отож він сердечно запросив пограти в карти. Спершу гра була частиною товариського життя: йти на горілку, йти на уху, йти на карти — все це означало одне й те саме: зустрітися, посидіти гуртом кілька годин зі спільної нагоди в задимленому фліґелі, в тьмяному підвалі, на якомусь горищі, яке безугавно прошивав зимний протяг і де бурульки на віконницях росли, як стручки квасолі, погомоніти. Для того й існують вищі школи: знання можна здобути тисячею способів, але таких знайомих, яким судилося супроводжувати тебе на шляху кар’єри упродовж усього життя і які навзаєм собі кар’єри вибудовують, вони — тобі, ти — їм, завдяки самому лише студентському братству, здобути подібних знайомих можна тільки так. І ніхто мене, будьте певні, не в т я г у в а в. Вони грали, тож я приглядався. Вони грали, тож я комбінував, як би я зіграв на місці того чи іншого. Вони грали, тож і я урешті-решт заграв.
… Азарт ширився серед студентів, а більшість із них — це такі самі, як я, голодранці. Суми були маленькі, й грали ми не надто серйозно. Клопіт у тому, панно Єлено, в тому клопіт, що я вигравав. Але! Навіть не це стало вирішальним. Неможливо вигравати без кінця, я це знав, урешті-решт обпікся б, відступився. Проте оскільки я вигравав, і всі бачили, що я виграю, — а до того ж знали, що я вивчаю математику, то й вчинили з того фетиш, трохи жартома, а трохи всерйоз, — я природно потрапив туди, де грали на вищі ставки, поміж загартованих картярів: Фридерик представив мене їм. І коли я в них вигравав, то вигравав уже грубі гроші. Й що ж я робив із тими грішми? Увага, панно, бо саме тут починається хвороблива залежність. Якби ж то я їх пропивав! Якби на девушек тринькав! Тоді б це мене докорами сумління належно струснуло й загасило хіть. Замість того я доливав оливи у вогонь. Перший великий кін, пам’ятаю, сто шістнадцять рублів, — що я зробив? Я послав матір до відомого лікаря, купив їй ліки. Дітям із кам’яниці подарував солодощі та іграшки. Бачите, панно, від чого починається залежність? Я узалежнився від їхньої радости, навіть не вдячности, а радости в їхніх очах, від теплого задоволення у душі, коли ми з такою легкістю чинимо безкорисливе добро.
… Ви іронічно посміхаєтеся. Що за простацьке виправдання! Але ж я зовсім не стверджую, що грав задля того; коли я граю, то не маю інших мотивів, окрім гри. Я тільки розповідаю про мій шлях. Від завошивлених студентських нір, через задвірки кав’ярень і приватні салони до столика Милого Князя. Фредек бачив, скільки я виграю, і якось увечері завів мене до князя варшавських картярів — чи й справді шляхетного роду, і це можливо, якщо судити із зовнішнього вигляду, манер і мови, а міг бути й таким графом, як я. Зустрінеш такого на вулиці й подумаєш: красиво постарів. Сивий джентльмен, із римським профілем, віленським заспівом, милою посмішкою. За вхід: двісті рублів. Але Фредек не міг знати, що я з отих виграних раніше грошей зберігав лише стільки, щоб мати з чим сісти за столик наступного вечора. Тож тепер мені довелося позичати. Й, так, так, звичайно ж, першої ночі в Милого Князя я програв усі поставлені на кін позичені гроші до останньої копейки.
… Що велить розсудок? Борг треба повернути, нема звідки, а досі ж я вигравав, — тож найпростіше відігратися. Ви, панно, скажете, що це зовсім не розсудливо. Загалом, грати в азартні ігри нерозсудливо, й більшість людських починань мають мало спільного з розумом, — я насилу можу пригадати бодай одну розсудливу річ, яку зробив, сівши у цей потяг, — але якщо вже я грав, то чому саме той вечір за картами був би помилкою? Звичайно, я тоді знову програв і заліз у борг, удвічі більший, але не в тому річ. Я узяв гроші, відкладені на материні ліки: програв. Заклав батькові речі: програв. Я узяв те, що було призначене на оплату навчання й винайм житла: програв. Я заставив золотий годинник і все, що краще з одягу: програв. А тепер прошу мене спитати, чому?
… Отож, немає «чому». В цьому полягає ошуканство всіх подібних розповідей: ми дивимося назад — у пам’ять — і пов’язуємо події, що відбуваються одні після одних: це я вчинив із таких причин, а це із таких, і навіть якщо я тоді не знав, то тепер знаю. Брехня! Коли я сідаю грати, немає нічого, окрім гри. Жодних зовнішніх причин, усі оті душевні казочки про радість обдарованих — то був етап на шляху, але не мотив для гри. Так само, як ви не живете задля гранітних янголят на склепі, — це лише посмертний орнамент, це перебуває поза межами життя. А життя — що ж, народилося,
