Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Ви страждаєте від розладів шлунка? Тітуня має м’ятні краплі, допоможуть.

— Що? Ні, — висмикнулося руку з-під камізельки, застебнулося ґудзики. — Забираймося звідси, не варто спокушати долю.

Замкнулося вікно. Панна позбирала закривавлені й зім’яті аркуші, знову поклала книжки поруч із машинкою. З порога вона ще оглянула купе, сягаючи рукою у волосся за шпонькою.

І завмерла.

— Мамо. У вас хороший зір, пане Бенедикте?

— М-м, сьогодні — орлиний.

— Я, мабуть, її десь тут загубила.

— Покиньте, панно, на цьому килимі ми її ніколи не знайдемо.

Єлена закусила губу. Вона вийняла шпоньку із зачіски ліворуч. Вийшовши в коридор, панна хутко роззирнулася. Порожньо. Вона підібрала спідницю, опустилася на коліна й — тшк, тшк, тштук — повернула назад засувку замка. Допомоглося їй устати. Вона обсмикнула темний матеріал. У проході з’явився проводник. Пропустилося панну вперед. Встромивши шпоньку в волосся, вона озирнулася через плече. — Пане Бенедикте? — Не хвилюйтеся, немає жодних слідів. — Крайчик міг вмочитися… — Ні. — Проводник відступив назад, прочинилося двері. Панна оглянула себе у вузькому дзеркалі в проході наступного вагона. Вона скрупульозно загорнула чорний кучерик за вухо. Послинивши пучку, провела пальчиком по брові. — Пане Бенедикте?

— Так?

— То, врешті-решт, він убив того Пєлку, чи ні?

Зітхнувши, вийнялося інтерферограф, знялося червону замшу. Обернулося до вікна й поглянулося в окуляр цівки на червоне сонце: той сам ланцюжок ідентичних кораликів світла.

— Убив, не вбив, еще всё равно.

Про правду й про те, що правдивіше од правди

— Коньячку?

— Може, однак, спершу підемо щось перекусити.

— Може, однак, ні. Коньячку?

— А з Зєйцовим ви хіба памороки не залили?

— Я такий тверезий, як п’ять операторів Ляпляса. Коньячку?

— Будь ласка.

Налилося по чарці, розводячи на ресторанний манір: пів на пів fine a l’eau і звичайна вода; відтак поставилося пляшку в буфет. Панна Єлена, яка примостилася на краєчку постелі, ледь торкнула чаркою губи. Вона була дуже напружена: лікті притиснуті до тіла, ледь нахилена вперед. — Але голову тримала прямо. Панна Єлена спробувала коньяк і зморщила носик.

Знятий піджак повісилося на спинку крісла. Кишеню було напхано закривавленим папером. Смикнулося лев’ячий хвіст віконної ручки й кинулося аркуші на вітер. Вони випурхнули на тлі призахідного сонця, наче зграя сполоханих птахів. Замкнулося вікно, ритмічний галас потяга перестав тиснути на вуха. Панна Муклянович тим часом вільною рукою притискала до покривала інші аркуші: оті, списані пілсудчиківським кодом. Позбиралося їх квапливо, останню вихоплюючи панні з рук.

— А все-таки, — замурмотіла вона, — а все-таки… ви якось перемінилися.

Сховалося нотатки до шухляди.

— Опухаю?

— Що?

Підійшлося до дзеркала. На побитих щоках не зауважилося синців, щонайбільше легке садно під оком. Натомість ніс значно опух, так само, як верхня губа, розтята в двох місцях: її трохи прикривали вусики. Завтра буде гірше.

— Я приглядалася до вас із Зєйцовим. Спершу я гадала, що це зарозумілість…

— Зарозумілість? — здивувалося, скоса поглядаючи в дзеркало.

— Вам ніхто не казав, що ви іноді поводитеся зарозуміло?

— Я не зарозумілий!

— Не впевнена, — вона знизала плечима. — Я кажу вам, що люди бачать.

Торкнулося губи. Боляче.

— Я розумію, що такий собі Прівєженський може мати певне упередження й у кожному, хто народився поляком, добачати, буцім він задирає носа…

— А це дивно, — вона пересунулася на середину постелі, щоб зазирнути в дзеркало. — Ваше відображення…

Відвернулося.

— Може, однак, пересядете в крісло, не личить панні на постелі в чоловіка…

— Ви замкнули двері?

— Тим більше.

— Bien. Ніхто не бачить, ніхто не чує.

— Якщо шановна тітуня не сидить там, приклавши вухо до стіни.

— Тітуня не сидить. Зрештою, під час руху потяга годі щось підслухати.

Криво посміхнулося (відтепер, поки набряк не минеться, посмішка завжди буде кривою і насмішкуватою).

— Ви намагалися?

Як і слід було сподіватися, Єлена зашарілася й опустила погляд. Вона знову дуже обережно піднесла чарку до губ. Рожевий язичок з’явився і зник між губами. Панна не пила — вона куштувала алкоголь, мов отруту, краплину на смак, краплину, чи не вб’є.

— На мить… мені здавалося, що я рятую вам життя, пане Бенедикте, там, у салончику..

— Що?

— Ви вже забули, що на вас заміряються?

— Фоґель, напевно, би так волів.

— Мгм?

— Щоб я у це повірив. Але — в салончику? Життя?

— Коли вчинилося оте сум’яття. Я сиділа майже навпроти, я бачила його, як він там причаївся, біля дверей до вечірнього, п’ятнадцять хвилин, чи довше, курив цигарку, відступив назад, повернувся, і потім одразу ж стрибнув на вас ззаду, з-за спини.

— Дусін.

— Ну, так, я кажу про пана радника, — язичок, коньяк, губи. — Я відразу подумала: ніж під ребро. Не робіть такої міни! Я визнаю, так, я читаю пригодницькі романи, а що, не можна? Так це виглядало, — то я й побігла, він побачив мене, і я подумала…

— Романи, — посміхнулося.

Панна Єлена зробила ображену міну.

— З вами так завжди.

Сілося у кріслі. Панна опустила чарку й насторожено поглянула.

— Романи, — сказалося уже без усмішки. — Не вірю, панно Єлено.

Вона тільки дивилася.

— Це після лектури пригодницьких романів ви стали так вправно зламувати замки? Хто ви?

Вона збентежено опустила погляд.

— Таких запитань не ставлять.

— А на чому іншому ми гайнуємо години й дні у дорозі? Подорож — це такий час: розказують анекдоти, оповідають один одному історії зі свого життя, — а що ж іще?

— Я вас не питаю, — тихо сказала вона. — А скільки отих Бенедиктів Ґерославських? Щойно я почула нову версію, про якісь плани вирощування крижліза, — то крижлізо вирощують? — Може, пан Фессар казав правду, а ви брехали, я не знаю. Ну, то ким ви насправді є? Графом? Математиком? Шахраєм? Якимось авантюристом? Аґентом Зими? Сином лютовця? Виробником крижліза? Може, ренеґатом-мартинівцем? Тільки, будь ласка, не кажіть, що все одразу! Або, що на одну десяту! — Вона нервово покрутила чарку. — Таких запитань не ставлять, — додала вона пошепки.

Узялося її ліву долоню: вона хотіла було відсмикнути руку, вже напружила м’язи, — але стрималася свідомим зусиллям. Поглянула, збентежена. Зимні пальці, сама шкіра на крихітних кісточках, сині вени під тією шкірою, а як натиснути, то переміщуються під нею усі оті невидимі складники тіла, між кістками й між венами, й відчувається їх виразно, кожен зокрема, й усю їхню машинну композицію; відчувається тоді, чим є людина: вузлуватою матерією.

Чомусь у самому існуванні тіла добачають якусь непристойність — навіть не стільки в його наготі, як у показуванні, що тіло наявне, у визнанні тілесности. Якби воно не боліло, якби від того не вмирали, якби це було можливо, — чи відкривалися б ми перед близькими ще й