Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Філімон Романовіч Зєйцов поволеньки підвівся. Він повернувся, щоб вийти, зашпортався у тісному купе, ноги за ноги, а коли вагоном сильніше загойдало, змушений був нахилитися і спертися простягнутою рукою об стіну, а нахилившись, він прошепотів зблизька:
— Вибачити, це найважливіше, з того почніть, з прощення, — а потім відштовхнувся у бік дверей. Він хотів ще вклонитися, але знову-таки в тісняві йому не надто вдалося. Він вийшов, задкуючи, мало на когось не налетівши в коридорі.
Терлося чоло спітнілою рукою. Луп-луп-луп-ЛУП, усе через жорстоке похмілля, навіщо було так спалахувати, адже пиякові вже давно помішалося у голові, бовкне те, бовкне се, а сам йолоп той, хто переймається словами дурня. «З того почніть, з прощення». Ніби за щось, ніби комусь? А шепотів він з такою медовою жалістю у голосі, з таким схлипом у грудях, неначе переконував розкаятися приреченого під ешафотом. П’яничка навіжений. Певно, насправді він перебільшив силу цієї плітки пані Блютфельд, як і все інше. Хто б то буцім міг учора почути оту розмову при горілці? Панна Муклянович. Наприкінці також доктор Конєшин, і хто там іще, підійшов від більярдного столу. Може, Дусін, але він ховався далі. Хтось сидів ближче? Не пам’яталося. Пані Блютфельд мусила отримати версію з других, третіх уст: щоправда, їй це ніколи не перешкоджало…
— Дозвольте? Пане Бенедикте? Тук-тук.
Поглянулося. Про вовка промовка, а він тут як тут.
— Прошу.
Єлена причинила за собою двері.
— Я почула збуджені голоси й подумала, що ви вже прокинулися.
— Слушна дедукція. Звичайно, я міг би становити рідкісний випадок сомнамбулічного черевомовця, то був би міцний горішок для Шерлока Голмса.
— Чого це ви такі кусючі?
— Нічого. Похмілля.
— Ах.
Сьогодні вона була в блузці з чорного шовку, яка пасувала до чорної спідниці; замість оксамитки з рубіном, шию огортав подвійний разок білих перлів, що спадав на чорний тюлевий комірець. Й та чернь, і корсет, який, мабуть, іще міцніше стискав тонку талію панни, й оправа темної туші довкола карих очей, і міцна помада на губах — усе служило для того, щоби підкреслити блідість обличчя Єлени й крихкість її тіла. Вона не хвора, подумалося, але як же вправно вона нав’язує брехню про хворобу, — не кажучи ні слова.
Відвелося погляд.
— Вибачте за те, що вночі…
— Але ж! Ми ж заздалегідь знали, чи не так? Ви ж обіцяли.
— Що?
— Що ми будемо брехати.
— То ви брехали.
— Naturellement!
Але при цьому вона іронічно посміхнулася, приклавши пальчик до кутика губ і примруживши око.
Дмухнулося димом у стелю.
— Ви ніколи не пасуєте.
— Мгм?
— Ну, добре, про що цього разу йдеться? Щодо сніданку прошу мене не мучити: я проспав. Чи пан Фессар заподіяв якісь прикрощі?
— Пан Фессар парадує у такій кумедній фесці, під нею має пов’язку, не відізвався ні словом. Зате з-за столу князя прийшло запитання про вас, стюард запитав у Блютфельдів, тож нова чутка. Чому саме князь Блуцький-Осєй цікавиться вами, пане Бенедикте?
— Якби ж то я знав. Гордує, нічого більше. À propos чутки, Зєйцов тут нарозказував, мовляв, наша вчорашня розмова з ним, і те, що ви так легко виляпали тоді про мого батька…
— Ну, на жаль. Ви стали послом лютих, чи кимось таким.
Поглянулося із жахом. Панна Єлена знизала плечима з безтурботною посмішкою.
— Зручніше самому вибирати брехню, як ви гадаєте?
Покрутилося головою.
— Це все минеться, минеться, минеться.
— Напевно. Тим часом слід подбати про того аґента заморозників, який на вас чигає, ви, певно, не забули? Якщо ви хочете живим дістатися до Іркутська.
— Йдеться про Зєйцова? Що я не повинен був його пускати до себе в купе?
— Не думаю, щоб то був Зєйцов.
— Учора ви присягалися! Якщо не він, то ніхто!
— А сьогодні вночі, в Омську, підсів у люкс, на місце такого собі фон Прута з другого вагона, новий мандрівник, також із викупленим квитком до Іркутська. Я познайомилася із ним за сніданком. Бачите, ми про це не подумали! Адже Фоґель не стверджував, що він, той аґент, сів водночас із нами. Це навіть для нього зручніше, підсісти ненадовго, вбити, втекти.
— Отож, ви маєте нового підозрюваного, — зітхнулося. — І хто ж він?
— Пан Порфірій Поченґло, начебто сибірський промисловець, а виявляється, за походженням і вірою поляк, тож він, мабуть, захоче поговорити з вами. З цим я власне й прийшла до вас: прошу чекати на мій знак і, борони Боже, не зустрічатися з ним ніде наодинці. Насправді варто було б влаштувати все якось так, щоб один із нас зайняв його розмовою, а тим часом другий перевірив його купе.
— Я вже починаю розуміти ваші, панно, недомовки. «Перевірити», значить — вломитися. А позаяк фахівцем-зломщиком у нас є ви, то я маю розважати пана Поченґлу в публічному місці.
— Тільки прошу почекати на мій сигнал.
— О, не хвилюйтеся, почекаю.
Панна Муклянович попрямувала до виходу. Підвелося, театрально вклонилося. Панна присіла в кніксені. На порозі вона ще озирнулася через плече, зморщила носик.
— Яким ви, пане Бенедикте, користуєтеся одеколоном?
— Мгм, правду кажучи, я не пам’ятаю марку. А що таке?
— Нічого. Це мені когось нагадує. Я ж вам казала: запахи залишаються у мені.
І зникла в своєму купе.
У коридорі зауважилося проводникa Сєрґєя. Покликалося його, попросилося про чайничок чая з вагонного самовара. Закуривши ще одну цигарку, прочинилося вікно. Одразу ж розшепотілися папери на секретері, зашелестіли окремі аркуші з надряпаними на них неправильним розшифруваннями. Піднеслося копії обох листів до батька, під першим було записано розшифрований зміст; другого було покреслено графіками в пошуках у коді уявних реґулярностей. Вочевидь, найпевніше рацію має той глузливий голос з-за лівого вуха, лівий іронічний ангел, який від самого початку оголосив, що це маячня, не шифр, вигадка, не пам’ять, немає другого листа з другого минулого, лише порожній шум, виплюнутий із отьмітленого умислу математика.
Але відзивався й інший голос, голос справа. Другий лист, друге минуле, пам’ять проти наочного доказу… Попри все, то був би якийсь порятунок! Витяги з першого листа, ті цілі речення — гасла — накази — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА, БОРОНИ ЛЮТИХ, ЯПОНІЯ ТАК, РОСІЯ
