Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— І що?

— Каже, що не цікавився. А чи я можу вам повірити? Не можу. Ви шарлатан. Зрештою, Распутін теж шарлатан, усі шарлатани. Тільки Крига істинна, тільки в Кризі спасіння, з холоду в холод людина народжується, в холод відходить, що ближче людина до смерти, то виразніше відчуває мороз у кістках міцніючий, ви бачили старих — обтулені, загорнуті на теплому осонні в п’ять перин і хутр… Що? Що ви так дивитеся?

Відвернулося голову до вікна.

— Ваше Сиятельство знайомі зі вченням святого Мартина.

Вона міцніше стиснула гострі кігті.

— Знаю! І ви знаєте! Адже при дворі не тільки Распутін, — але! Але! Що мене одразу діткнуло! Що я впізнала вас першого ж дня! Так промовляє до нас істинний Бог, що голосніше й годі, ясними одкровеннями. Коли ви тоді увійшли в тьмітло, коли з вас полився сліпучий блиск, коли ви постали в дверях із боку сонця, ангел світіні, я злякалася, що серце мені вискочить із грудей, я думала, що мені знову наснилося, іноді я засинаю посеред дня, на годинку, на хвилинку, прокидаюся, не знаю, що, де, коли, котра година, що трапилося, тільки сон раптовий у мені залишається, і ви так увійшли в тьмітло, й прочинилася у вас піч зимного вогню, я бачила, як ви вийняли зі себе червоною рукою крижану блискавку, рука в зливі безтеплої білости, Боже мій, мене одразу діткнуло. Я сню про вас відтоді вдень і вночі.

— Ваша Ясновельможносте…

— Спершу я не розуміла. Але тепер! Тепер правда! Ви самі з тьмітла вичаклувалися! Син Морозу!

— Не вірте мені, Ваша Ясновельможносте. Не вірте собі. Все це…

— Але вони збуваються! Я про це кажу! Послухайте мене тепер! Коли ми зупинилися у Єкатеринбурзі, — я прокинулася посеред ночі, сон був страшний, серце б’ється наче молот, звичайно ж, мені снилися ви, і я відсуваю завісу, й що я бачу, бачу вас, під срібним снігом, біля темної стіни. О, як мене закололо отут, під грудьми, я тільки глянула, й уже. Пан князь жахливо вилаяв мене, але я знала, й ще Захарій Феофіловіч переконав мене, я одразу послала його услід за вами з людьми. Й що? Збулося! Ви ж мені, мабуть, не скажете, що то дурні забобони — сни — сни, карти, сортілеґії усілякі — що ближче до Краю Лютих, то більше. Як інакше мав би з нами порозумітися Бог?

— Не все, що правда, тільки від Бога походить.

Але думалося про щось інше. Княжна Блуцька належить до придворних мартинівців, може, також таємний радник Дусін, а може, він тільки її слухається, наче вірний пес, на одне виходить, — що то не з волі князя, а з волі княжни кинулися у Єкатеринбурзі міцнорукі слуги Блуцьких на порятунок. І що сталося далі: княжна шукає контакту, Дусін щоразу нахабніший, — а чи в Єкатеринбурзі вони не знали, хто ще виступив проти місцевих мартинівців? Чи не впізнали вони Пєлки? Але звідки вони могли б знатися, підліток із Буя і петербурзька дама? Які існують ієрархії серед мартинівців? Які фракції та розколи? Які накази між ними кружляють? Бо Пєлка знав, а княжна — ні. Чи не послала вона Дусіна, щоб той розпитав хлопця, як тільки радник доповів їй про бійку в місті? Тож Дусін іде посеред ночі, будить Пєлку, витягує з купе назовні, на платформу, щоб потайки поговорити про секретні справи, й — що сталося? Що сказав Пєлка? Що Дусін сказав Пєлці? Як Пєлка зреаґував? Вони побилися? Чи княжна могла віддати радникові такий наказ: «Викинь Пєлку з потяга»? Адже сама вона зовсім не мусить тепер визнавати усю правду, стареча манера мови не означає старечого слабоумства. Ба більше, оте все її зойкання про сни, передчуття, сортілеґії також, либонь, є лише димовою завісою. Приснилося їй, еге ж! Не тими самими шляхами, що й Пєлка та єкатеринбурзькі мартинівці, але ж княгиня могла й сама дізнатися про Батька Мороза й новий задум людей Раппацького: от, бодай навіть приймаючи на обіді самого Міністра Зими. До того ж вона знайома з Распутіним, може бути втаємничена у вищі містерії мартинівців. Від проводников і стюардів нічого не дізнаєшся, Дусін залякав їх вдаліше, ніж могли б підкупити тузінь торговців калібру Фессарa.

Тож у яку брехню мала б повірити тепер княжна? Яка брехня буде найбезпечнішою? Присниться їй щось у інший бік, і вона буде ладна послати Дусіна з челяддю, щоб прибрали «шарлатана».

— Чого ви, Ваша Ясновельможносте, від мене хочете?

— Це вихід, ви.

— Я?

Вона підозріло глянула ліворуч і праворуч, і знову ліворуч на стюарда, який стояв перед переходом до салону, випростаний, з поглядом, втупленим просто перед собою: дивиться й не дивиться, слухає й не слухає, — проте все ж чує. Княжна схопила за руку вище ліктя і притягла, аж справді приклалося вухо до її мерляцьких губ: тепер вона дихала в саму вушну раковину, хр, хррр.

— Імператор збожеволів, — прошепотіла вона.

— О?

— Його Імператорська Величність хоче йти на війну з лютими. Ви чуєте мене зараз! — вона смикнула ще сильніше, аж довелося вхопитися за спинку крісла, щоб не втратити рівноваги під час наступного гойдання вагона й не впасти на княжну всією вагою тіла. — Коли його посеред ночі мара охоплює, він дзеленчить і кричить, і половину двору піднімає на ноги, міністрів і генералів велить до себе привести, прем’єр-міністра витягує з ліжка, ради таємні скликає. Він має у Зимовому палаці великі зали, де на підлозі половину світу йому намальовано, два континенти із прилеглими територіями, уся Російська імперія, і там Государь Император просиджує годинами, коли химери мозкові терзати його починають, просиджує та лінії по імперії пересуває: тут Зима, тут Літо, простори, вільні від Зими, тут міста під Кригою, де люті загніздилися, тут річки, кригою сковані, фронти Морозу, як далеко розійшлися із Сибіру його хвилі, отут йому ще в країні самодержавство залишилося, а решту захопили люті, — бо так він на це дивиться, так бачить, ошалілий, неначе від якогось вторгнення довелося страждати йому на власній землі, тож коли приходила звістка про нове місце в Росії, де вимерзали люті, бувало, що Його Імператорська Величність, переляканий, знервований, замикався у домашніх покоях на цілі дні й