Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Так?
Крістіна струснула головою, прокидаючись від небезпечної задуми, в яку сама себе дала упіймати; поки вона говорила, все було гаразд, нехай говорить, нехай зосередиться на власних словах, це початок усіх жалóбних обрядів — спогади про покійних.
— У липні тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого в лабораторії у Колорадо-Спрінґс, коли він працював над реєстрацією електричного пульсу Землі, я правильно кажу, електричного пульсу, — він отримав тоді з космосу сигнал, повторювані послідовності чисел. Прошу пам’ятати, що тоді на Землі ще не було жодних радіопередавачів. Нікола обчислив, що сигнал надходить із Марса. Він одразу ж заявив про це в пресі, — вона подивилася з ніжною посмішкою на мертве обличчя винахідника. — Він ніколи в собі не сумнівався, і тим найбільше собі шкодив. Мати розповідала мені…
— Так?
— І коли він отримав це замовлення від царя, спочатку тільки на дослідження у галузі озброєнь, бо тільки навесні минулого року було укладено чіткий контракт проти лютих, — ми насилу вмовили його тримати це питання у таємниці. Він страшенно боявся, що хтось знову його випередить і відгородиться від нього патентами: якби ви знали, скільки нервів це йому коштувало! Він зустрівся з інженерами із Сибирьхожета, тільки вони його переконали. Ви знаєте про цей забобон? Буцімто у Краї Лютих неможливо вигадати нічого справді нового, всі проривні відкриття з проблематики крижліза здійснювалися деінде, інженери казали, що спеціально виїжджають до Владивостока, до Томська, щоб голови собі провітрити. Як уже натраплять на ідею, то їдуть назад, бо самі розрахунки, розумова праця — це на берегах Байкалу йде дуже легко, — але якщо ти чогось не мав у пам’яті раніше, то цього у лютих не вколотиш у думку за жодні скарби світу. А що ж більший страх у Ніколи породжує, ніж те, що він стане таким, як інші люди, стане мислити, як вони мислять, помічати тільки вже зауважені очевидності? Може, й більше було б у ньому тоді нормальної людини — але менше генія. Вам слід знати, що Нікола забобонний, вірить у всілякі такі…
— Зачекайте, панно Крістіно, що ви розповідаєте, адже він накачував себе тою тьмідиною власне для того, щоб роз’яснити собі розум, він сам мені казав.
— Мабуть, ви його погано зрозуміли. Для роботи пізно вночі або коли потрібно було поквапитися з конструюванням прототипів, то авжеж; але для нових думок і тієї крихти божевілля…
— Що?
Підхопилося. Підскочилося до столика, вхопилося за корбу, за крижлізний кабель, закрутилося динамо. Дротом потекла тьмідина, в машині замигтіло бліде тьмітло, трррррррррр, уїдливий холод увійшов у долоню, передпліччя.
— Що ви робите?! Покиньте негайно!
Вона вирвала кабель, іншою рукою зупинила корбу, перелякана, сердита.
Відступилося.
— Пам’ять, для пам’яті, — бурмотілося собі під ніс. — Він питав не про такі ефекти, не про такі, адже він сам не знав, експериментував.
— Пане Бенедикте!
Сховалося інтерферограф.
— Людина, яка живе пам’яттю… Ви казали, панно, що він розмовляє з неіснуючими людьми, що плутає уявлення з реальністю? Сьогодні за обідом промисловець із Іркутська розповідав про місцеві чудачества: отож, у Краї Лютих немає божевільних.
Панна Філіпов насупила брови.
— Чи ви добре…
— Немає божевільних! Ви що, не розумієте? То не для того Нікола ходив до вагона з арсеналом Літа! Динамо-машину він мав тут, але там — він не показав мені, перекинув кабель до чорної солі, переставив приховане обладнання, вийняв тунґетитове дзеркало — там він має флюменатор, призначений для зворотної роботи! Боже мій, він же казав мені відверто: як убити лютого — та ж тільки так: зовсім не заливаючи його ще більшою кількістю тьмідини, а висмоктуючи з них усяку тьмідину! Як електричний струм, чи пливе він до катода, чи до анода, завше залишається струмом; так само є два напрямки потоку Тесли: більше тьмідини — менше тьмідини. Розумієте, панно? Це шлях до шаленства, це шлях до новаторських думок, які нікому раніше не спали на гадку, чудесна машина поетів і винахідників — помпа логіки Котарбінського! Той сам потік, тільки обернений у протилежному напрямку! Арсенал Літа: те, що ні існує, ні не існує, ні істина, ані омана, ні так, ані ні — поглянулося на труп Ніколи Тесли, — ні живий, ні мертвий, панно Крістіно, ні живий, ні мертвий! Наступна зупинка! Коли? Де? Котра година?!
У неї тряслися руки. Вона витягла з шухляди свій примірник «Путеводителя», нервово погортала.
— Я не знаю, на скільки ми запізнюємося, — зойкнула вона. — Новоніколаєвск? Може, ви бачили, яка була остання станція…
— Зачекайте.
Вибіглося у коридор. Купе проводника містилося у кінці вагона, перед ванними кімнатами. Засталося чолов’ягу з пальцями в маслі та з ковбасою в зубах. Бракувало, щоб він удавився. У відповідь на навальне запитання він спершу вказав на невеликий годинник, що стояв над самоваром, потім на розклад руху, пришпилений до дверей, з ручними дописками, зробленими червоним чорнилом, розмашистою, потішною кирилицею. Щоб її прочитати, доводилося мало не торкатися носом до паперу. Новоніколаєвск, годинна зупинка через двадцять вісім хвилин. Двадцять сім. Час біжить, побіглося назад до отделения Тесли.
Схопилося доктора за плече (шкіра холодна, як лід), шарпнулося. Mademoiselle Філіпов тихо скрикнула.
— Що ви робите?!
— А все ж, бий його лихо, важкі ці трупи, — засопілося. — Панно дорога, краще відразу почастуйтеся якимись солями, котрі повертають притомність, бо я потребуватиму вашої допомоги, й рук, і справної голови.
— Але…
— Через півгодини Нікола мусить опинитися у своєму вантажному вагоні, я спробую вчинити чудо. Тепер, — зробилося кілька глибоких вдихів, сілося біля підніжжя ложа покійного, обтерлося його чоло, — тепер ми мусимо подумати, як це здійснити. Хто перенесе. І як. Щоб збіговисько на станції не спровокувати й не принадити юрми до арсеналу Літа: пан Тесла ніколи б мені того не пробачив. Думаю, що ви повинні одразу після того, як потяг зупиниться, постукати у той вагон і привести сюди тих двох аґентів, вас вони знають краще, послухаються; тоді хутко…
