Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Відклеїлося цигарку від губи й, відхиливши вікно, струснулося попіл на вітер. Зимне повітря напинало чорні фіранки над ложем покійного. Mademoiselle Філіпов кілька разів глибоко вдихнула.
— Ви повернетеся, панно? — спиталося тихо.
— Так, — вона ковтнула слину. — Спершу до Праги, мушу подбати про Чіто, його асистента; потім до Америки.
— Що станеться з отим вагоном? Із його вмістом? Машинами та рештою?
— Воно й так усе належить царю.
— Він має когось, хто на тому знається?
Крістіна подивилася на мертвого винахідника.
— Сам Нікола не знався, ніхто не знався; не знаються навіть інженери із Зимного Ніколаєвська. Інакше можна було б піти й розпитати. Або прочиталося б про це в якихось книжках, як ви гадаєте?
— Маю на увазі те… чи хтось продовжуватиме експерименти доктора Тесли? Чи підхопить хтось його задуми, використає ці відкриття?
Крістіна підвела погляд.
Енерґійно перехрестилося.
— Та борони мене Бог! Не дивіться так на мене! Я не тому питаю, справді! Зрештою, я взагалі не маю про все це найменшого поняття!
Вона закрила рот рукою.
— А я вам майже повірила! Що ви знаєте, що робите. Що коли ми туди його перенесемо… що, як казав Нікола, ви здогадалися про щось більше, й…
— Воскресіння.
— Що?
Затягнулося димом.
— Я кажу це вголос, щоб переконатися, чи сам не розсміюся. Оживання померлих, воскресіння мертвих, піднесення з гробів, резурекція тіла.
Вона нахилилася через усю віддаль купе й поправила доктору Теслі хустину на шиї.
— Напевно, я даремно вас узагалі турбувала, слід було повідомити проводника, й нехай його покладуть у труну, а не по скринях рештки Ніколи паплюжать, вибачте, я знаю, що моя поведінка варта осуду, ви бачите, я уже не плачу, вибачте. Все це не має сенсу, — вона підвелася. — Дозвольте мені…
— Ви мене випроваджуєте? Я нікуди не кваплюся.
Всілося у кріслі.
— Що потрібно для воскресіння? Не труп. Присядьте, панно, я розповім, а ви поміркуєте, чи є сенс морочитися зі скринею. Та-ак. Для воскресіння — не труп. Потрібна жива людина й пам’ять принаймні одного свідка, що живий був колись трупом.
… Адже, бачите, панно, існує тільки сьогочасність: сьогочасний Бенедикт Ґерославський, сьогочасна Крістіна Філіпов, сьогочасна цигарка, сьогочасний потяг, сьогочасне тіло Ніколи Тесли. Їхнє минуле й майбутнє — вони примерзають до сьогочасности різними можливими формами. Бо ж не існує, зрештою, учорашньої Крістіни Філіпов і не існує завтрашньої Крістіни Філіпов.
… Але: до сьогочасности належать також наші умисли, і їхнє уявлення про майбутнє, і їхня пам’ять про минуле. Проте, оскільки пам’ять так важко впіймати на брехні, а уявлення про завтрашній день завжди підлягає суворій верифікації, ми вважаємо пам’ять певною, і певним — відображене в пам’яті минуле. Але, панно Крістіно, це омана сьогочасного розуму! Чи не траплялося з вами ніколи, щоб ви пам’ятали якусь минулу подію ясно й чітко, а інші її свідки пам’ятали все цілком по-іншому? Чи вони брехали? Нічого подібного. До сьогочасности провадить мільйон стежок, і мільйон стежок від неї розходиться. Чи граєте ви, панно, в шахи? Як часто трапляється, що, поглянувши на шахівницю, ви знаєте з цілковитою упевненістю, яка була на ній розстановка фіґур до попереднього ходу і якою буде — після наступного? Як часто з наявної розстановки можна відтворити тільки одну минулу розстановку?
… Якими ж рідкісними бувають у домініонах Літа миті, коли те, що можливе, повністю перекривається з тим, що скінчене!
… Пан Зєйцов прислужився б ширшими пізнаннями, але ж усі ми знаємо історію біблійних воскресінь. Коли Ісус піднімав із гробу? Приходить до нього храмовий сановник, заламує руки, шати цілує, Учителю, донечка у мене померла, мертва вдома лежить, родина оплакує дівча, підтяте, перш ніж розквітнути, але я вірю, що в Твоїй владі воскресити її з мертвих, якщо ти тільки захочеш, чи захочеш? Ісус іде до будинку покійної, серед жалобників, чому плачете, питає, — отут, послухайте уважно, — чому ви плачете, бо дитина померла, кажуть, і всі знають, що померла. Але ж ні, мовить Ісус, вона не померла, тільки спить. І йде до жалобного покою, над ношами схиляється, устань, панночко, нашіптує. І дівчинка підводиться. Ви уявляєте собі здивування родини. Отож, воскресив! Що він вчинив! Чудо! Вихопив у смерти дівчинку, яка вже запала в небуття: не жила, а тепер живе. Але ж, ні, каже Ісус, вона зараз жива, а перед тим тільки спала. Не кажіть про це нікому, забороняю. Ви неправильно пам’ятаєте, ось, маєте її перед собою, вона дихає. Розумієте, панно? Що Він зробив — чи міг Він змінити минуле, якщо минулого не існує? Урешті-решт залишається тільки ненадійна пам’ять свідків. Важливий сьогочасний стан — лише сьогочасна дочка сановника існує, — а минуле замерзає у наших очах таким, яким ми його найпростіше охоплюємо розумом, тобто найпростішим із усіх можливих. «Вона тільки спала».
Експрес шарпнувся, закінчуючи гальмування, і тіло Ніколи Тесли зсунулося разом із покривалом; ухопилося їх обома руками, впустивши недопалок на килим. Двері відчинилися, пан Фоґель устромив сиву голову. — Є скриня, йду за Олєґом. — За вікном проплила споруда двірця у Новоніколаєвську й низка вантажних вагонів на запасній колії.
Mademoiselle Філіпов висякалася.
— У те, що ви кажете, — я не вірю, зрештою, і не розумію. Але через те, я к ви це кажете, пане Бенедикте, — він мовив так само, or is it my memory playing tricks on me, so I could hear him once more, his manner of speaking, his manner of thinking, докладно так само, — я повірю.
— Де та скриня?
Після чого почалася чергова комедія з трупом, себто борюкання у розкішній тісноті Транссибірського експреса з мертвим, безвладним тілом. Адже одразу після того, як потяг зупинився, почався рух у коридорі та в проходах: довелося замкнути двері й остерігатися випадкових «цікавих Варвар». Украдена чи придбана Павлом Владіміровічем скриня (можливо, просто звільнена від багажу покійного охранника) чекала в отделении праворуч. Коли Фоґель повернувся з Олєґом,