Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Але — чому?

— Чому версія убивства була б для вас, панно, мудрішою? Це, мабуть, очевидно, зваживши на контракт доктора з царем і зобов’язання, які після прибуття до Іркутська…

— А чому ви в цьому зацікавлені? — Крістіна насупилася. — Що ви з цього матимете, коли скажуть, що… — Вона гучно втягнула повітря, прикрила рот хусточкою. — Father Frost! Що вони казали на сніданку про вашого батька, — що ви їдете вести переговори з лютими про долю Росії… що…

Звук спльовування і гучний кашель урвали її на середині думки. Визирнулося з-за флюменатора. Доктор Тесла сидів на бляшаних коробках, однією рукою масуючи собі груди, а другою підносячи до уст підготовлене Олєґом горня з водою.

— Панно Крістіно, — сказалося тихо, — ви не будете кричати й не вчините жодних дурниць…

Вона підхопилася. Побачивши Ніколу, вона протяжно зойкнула. Тесла підвів голову й посміхнувся. Вона припала до нього, мало не вибивши йому горнятко; він пригорнув її, обняв, поцілував у руку. Mademoiselle Філіпов знову розплакалася. Серб поглянув понад її головою, розгублений. Підійшлося до дверей, потягнулося за засув. Павєл Владіміровіч стояв усього за кілька кроків далі, він миттю озирнувся. Кивнулося йому. Він затоптав недопалок, а відтак гукнув Олєґа й Стєпана.

Вийнялося з помпи обидва кабелі; машина чхнула, засвистіла, загарчала й замовкла. Закоркувалося обидва отвори в дошках обшивки, згорнулося дроти, уклалося їх у скрині зі слоїками. Брила солі в обручі крижлізного затискача була чорна, як вугілля. Витерлося долоні об штани — холодна волога збиралася на кабелях, попри товстий шар ізоляції.

Аґенти стояли навколо Тесли з безпорадно опущеними руками, і їхні розм’яклі масляні обличчя говорили про все.

Серб випив решту води.

— Пересохло в горлі, — прохрипів.

Потім скоса зазирнув у горня і тонко захихотів. Це справило пекельне відчуття: Нікола Тесла так не поводиться.

— Не знаю, — сказав Павєл.

— Дихає, — сказав Стєпан.

— Живий, — сказав Олєґ.

Тесла обережно поставив горня на бляху. Крістіна Філіпов сіла йому на коліна. Він щось шепотів їй на вухо. Вона бавилася ґудзиками, застібаючи сорочку старого.

— Доведеться написати в звіті, — сказав Павєл.

— Що живий, а був мертвий, — сказав Стєпан.

— Що живий, — сказав Олєґ.

— Я перевірив йому пульс. У нього не було пульсу. Він не дихав.

— Ви могли помилитися.

— Ви ж не лікар.

— Ви були знервовані.

— А був, правда ваша, був.

— Ну бачите.

— Живий.

Засміялося під носом. Вони подивилися. Розвелося руками.

— Він тільки спав.

Про необхідність ручного керування Історією

На срібному вічку цигарниці було виґравіювано геральдичний символ із тигром, який тримав у пащі тварину, схожу на ласицю.

— Уссурійський тигр, — сказав пан Порфірій Поченґло, частуючи цигаркою. — Він начебто колись водився в околицях Іркутська, мисливці-буряти переказують розповіді дідів своїх дідів. І сибірський соболь: на торгівлі їхніми шкурками виросли тут перші статки.

— Це знак вашого роду?

Поченґло розсміявся.

— Герб Іркутська, дорогий пане, герб Іркутська! Тигр і соболь.

— Ви, я так розумію, народилися у Сибіру, а ваш батько потрапив на береги Байкалу — коли? Після Січневого?

Він вийняв свою візитну картку. Глянулося. Надрукована кирилицею, з іркутською і петербурзькою адресами, під подвійним гербом Іркутська й Сибирьхожета вказано, що її власник — Поченґло П. Д., директор Сибірського Металургійного та Гірничого Товариства Коссовського й Буланже.

Закурилося цигарку. Пан Поченґло кивнув стюардові, щоб той відчинив вікно в салончику. Мальчик заходився смикати блискучий відкривач отвору в стелі. Поченґло зітхнув, махнув рукою у бік передньої частини потяга. Знизалося плечима. В покої для курців і біля більярдного столу зібралися, як і щовечора, мало не половина пасажирів люксу, дуже складно в таких умовах упродовж тривалого часу розмовляти наодинці, одразу ж хтось підсідає, співрозмовники сходяться та розходяться, відбиваються один від одного, як — як більярдні кулі. А треба подарувати панні Єлені принаймні півгодини. Зиркнулося у її бік. Вона вже вийшла; подала знак і вийшла.

Перемістилося до вечірнього вагона. Тут, натомість, натрапилося на Frau Блютфельд, вона пишалася у товаристві, вчепившись за плече високого прокурора, й не відходила від піаніно, на якому monsieur Верус вистукував сумні мелодії, водночас солодко стріляючи очима у бік красивої чорнявої удови. Ґертруда Блютфельд, Боже мій, з дощу та під ринву. Помітила? Не помітила. Потягнулося квапливо пана Порфірія до ґалереї. Тільки зачинивши двері, зітхнулося глибше. Промисловець спостерігав за цим, потішаючись.

— Товариська клаустрофобія, — сказалося з кислою посмішкою. Роззирнулося. Нікого, тільки Зєйцов тихо похропує на дзиґлику в кутку. Скляні панелі-близнюки обабіч залізної перегородки перед оглядовою платформою було прочинено, вітер вільно потрапляв усередину. Сталося біля самої перегородки, де ще не струменів вихор, але вже чулося подув свіжого холодного повітря; видмухнутий дим звивався у ньому спіралями й кокардами. Якщо поглянути звідси, припавши оком до скла, попереду, на крилі експреса, видно на тлі розмитої зелені й жовтизни тайги, під довгим прапором диму — кольорові крила крижлізних сяйв, що зоріють на аршины і аршины від крижаної туші «Чорного Соболя» (котрого не видно).

Сховалося візитну картку до кишені.

— Я вражений. Сибирское Холод-Железопромышленное Товарищество потисло мою правицю! Показуватиму онукам.

Поченґло знову розсміявся, він легко заходився вільним сміхом, аж хотілося сміятися разом із ним.

— Ми маємо тільки один голос на раді Сибирьхожета. Я не ходжу на горілочку з Побєдоносцевим, якщо ви так це собі уявляли. Зрештою, і в самому Металургійно-Гірничому Товаристві я маю всього лише міноритарні акції. Але характерно, що ви заздалегідь припустили, буцімто сам я засланець, або мій батько був засланий. Я ніколи не бував у колишньому Царстві Польському, — ви справді там усі маєте таке уявлення про Сибір?

— Ну, після початку крижлізного буму воно трохи змінилося, я знаю, що багато хто виїжджає на заробітки…

— Навіть зараз, — Поченґло пошукав поглядом попільничку й струсив попіл з цигарки за вікно, — навіть зараз ви говорите так…

— Як?

— Наче в цьому є щось непристойне. Ну, будь ласка, не кривіться, так-так, я вже чув про вашого батька, засланого за протицарські витівки, le Père du Gel, як же я міг не чути; тож уявіть собі, які дивні емоційні відчуття це викликає у самих засланців. Ми намагаємося винаймати їх насамперед, тих, хто після звільнення не отримав дозволу повернутися до Польщі, з вироком водворения, поселения, — і це завжди на початку дуже, мгм, ніяково.

— Якщо увесь Сибір є