Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Доктор гикнув потішаючись. Видмухуючи дим, він мружив очі від яскравого світла вечірнього Сонця. Зморшки довкола повік також укладалися йому в дзеркальному порядку.

— Він не хотів сказати мені, коли я його питався. Це якісь ігри зі світу великих фінансів, як бачу. Ви, панове, між собою конкуруєте, n’est ce pas? А тут він бачить, що поляк із поляком у хороших стосунках… Ви щось йому обіцяли, пане Бенедикте?

— Я? Та Боже збав! Він сам собі навіяв.

— А що саме? — зацікавився Поченґло.

— Ох, дурниця несосвітенна. Буцім винайдено спосіб вільного вирощування крижліза, і я щось про це знаю.

Пан Поченґло завмер із відкритою цигарницею у піднятій руці.

— А що ви про це знаєте?

— О Христе Боже милосердний! — копнулося сталевий одвірок. — Наступний! Прокляття якесь! Та нічого не знаю! Не маю про що знати! Я на цьому взагалі не розуміюся!

— Свята простота, — буркнув доктор.

Зціпилося зуби. Тепер вони уважно приглядалися, дуже неввічливо, не відводячи погляду впродовж довгих секунд, навіть не вдаючи, що це лише побіжний обмін поглядами, як то буває у розмові, в компанії; ні, вони дивилися, наче на чудернацьку дивовижу, екзотичну тварину, загнану в кут, що вона тепер вчинить, чим їх здивує і розважить? Тож цікавість, легка усмішка, дещиця співчуття на обличчях, похилених над нерозумною твариною, — увесь той театр.

Сором стікав усіма органами тіла — липка, гаряча флегма.

Яких слів має ужити брехун, щоб змінити гадку про себе? Чи слід йому визнати, що він бреше? Навіть якщо не бреше? Але й не каже правди — не знає правди. Рука сіпнулася, мимоволі тягнучись до інтерферографа. Як з цього виплутатися?! Як замерзнути?! Опустилося погляд, відвернулося голову. Криги! Криги! Криги!

— Господин Єрославскій, — сказав симетричний доктор, — їде до свого батька в Зимі, котрий є другом лютих, розумієте, їхнім довіреним дяком з роду людського. Чи ви, Порфірію Даніелєвічу, знаєте про Бердяєвську віру? Знаєте про екзеґези заморозницьких і розтальницьких містиків? Учора ми почули з уст пана Бенедикта й отого там каторжника цілу концепцію управління Історією завдяки управлінню морозяниками. Ви про це знаєте? Ви з їхнього міста, мусите знати. Що скажете? Навіщо пан Єрославскій насправді їде до батька? — Він приклав палець до губ, лише підкреслюючи симетрію, бо докладно посередині. — Як між поляками. Про що ви тут між собою говорили? Вже першого дня пан граф, тоді ще пан граф, відверто нам розповів про своє ставлення до Росії та російського народу. Якби я вірив у ті ідеалізми Бердяєва… як вірнопідданий Его Императорского Величества… чи не мав би я до вас поставитися радше як наш капітан?

Спробувалося засміятися зневажливо: не вийшло.

— Вони можуть вірити у що хочуть! — закричалося нервово. — Так чи інак, це залишиться несосвітенною дурницею. Те, що Зєйцов говорив про історію, — як Бог спілкується з людиною через Історію, — що з її перебігу, із послідовности її форм можна прочитати задум і намір Божий… Отож, це може бути слушним тільки тоді, коли світ керується двозначною логікою — якщо насправді ота Історія і с н у є, тобто якщо існує одне й конкретне минуле нашого сьогодення. Адже якщо слушною для минулого й майбутнього залишається тризначна логіка, то Історій стільки, як зірок на небі, навіть більше, для кожної людини різна, й різна для однієї людини в різні моменти її пам’яті: мінлива, як царський задум. І стільки з неї можна відчитати сенсу й ладу, як із наступних указов самодержця, тобто ніскільки, бо такою Історією управляє власне випадкова асоціація, сонна мара й нічний страх.

— Але ви кажете, що в Краї Лютих…

— Так.

— Що Крига…

— Так. Минуле мусить замерзнути, тоді воно стає Історією, — підвелося погляд. Вони дивилися крізь сизий дим, червоне сонце розмазувало риси їхніх облич, вони розпливалися рожевим кисілем. Відступилося до відхиленої панелі, вийшлося на вітер. Вдих, видих, вдих. — Мусить замерзнути. Історії стільки, скільки Криги.

— А ваш батько — ваш батько розмовляє з лютими.

— Так кажуть.

— І ви далі не розумієте, в якій ситуації ви опинилися? — доктор Конєшин глянув на Поченґла, немов шукаючи свідка неймовірної тупости співрозмовника. — Не має значення, що з цього істинне; важливо, що вони в це свято вірять, — заморозники, розтальники, захисники старого порядку й анархісти, соціалісти…

— Ну, тверді марксисти, не думаю, щоб мною журилися: вони вірять, наче Історія і так на їхньому боці, не варто лише їй перешкоджати, й вона зробить своє. Навіщо б вони мали за посередництвом Батька Мороза…

— Ви думаєте, що поміж російськими марксистами немає й таких, хто водночас вірить теоріям Бердяєва? А вони — найзатятіші розтальники, таких остерігайтеся, вони зроблять усе, щоб знищити Кригу, прогнати лютих. Дивно, що ви взагалі змогли виїхати з Варшави!

— Видко, мене захищали. Як я тепер пригадую… — Скривилося. — Ну, але тепер то я можу пригадати все, що мене влаштовує.

— Ви підете, шепнете слівце батькові… Поляк! Син протицарського змовника! Декому з розтальників це може бути якось на руку — але заморозники! Що ви все ще живі ходите! Диво, не інакше! — Симетричний доктор уже без тіні гумору, але явно схвильований, пихкав густим димом і шарпав себе за бакенбарди, тепер вогнисто-червоні. — Як ви це уявляєте, — адже тут, у потязі, всі знають, і все знатимуть на місці, в Іркутську, ледве ви ступите на землю Криги: половина з них там висідає. Вас не залишать у спокої!

— Що ви так про мене турбуєтеся, щонайбільше, заріжуть мене десь у темному провулку, що вам до того?

— Ах так, але ж уже намагалися, тоді, в Єкатеринбурзі. Хлопче, ти на смерть туди їдеш!

Пан Поченґло машинально струснув попіл у вікно. Він натиснув у задумі суглобом пальця на гострий край очниці, його повіка піднялася над виряченим по-пташиному білком, під бровою зблиснула світінь.

— Якщо ж поглянути з іншого боку, — відізвався він, — коли хочуть убити, то, якщо поглянути з іншого боку, це — влада! Чи правильно я зрозумів? Ви кажете батькові, батько, який, либонь, сам думки й волі позбавлений, каже лютим, люті заморожують Історію. Війна чи мир, самовладдя чи анархія, Росія чи Польща, революція чи не революція — так? Пане Бенедикте! Чи взагалі мислима більша влада людини на Землі, аніж змога ручного керування Історією?

ВІДЛИГА ДО ДНІПРА — РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — ПАРТІЯ НАКАЗУЄ — ВЕСНА НАРОДІВ. Погризлося ніготь.

Порфірій викинув недопалок. Однією рукою ковзнувши по пікейному жилету, наче шукаючи наосліп годинник або тютюнницю, другою він сягнув з боку сонця, обіймаючи, притягуючи до себе на знак великої довірчости й