Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Кінь виїхав з-за білих беріз, повернувши в щербину від залізничного насипу, так він об’явився у просвітку: спершу бліда невиразна тінь у сірій напівпітьмі, потім морда, шия, палиця, вершник. Присадкуватий, кошлатий гнідко з людиною на хребті. Зупинилися і стоять, людина позирає, тварина позирає, глипаючи великими витрішкуватими сліпнями. Випросталося на кедрі, міцніше стиснулося ломаку. Вершник нахилився, опустив свою палицю. З хутряного убору звисали тузіні китиць, шнурків із нанизаними фіґурками й камінцями, що бряжчали при кожному русі туземца. Вузькі очі споглядали з лагідною цікавістю. Щокате лице було посмуговане чорними рубцями. Щось також теліпалося на палиці, яка закінчувалася короткою поперечиною, — пташина тушка.
Кінь форкнув і вдарив копитом об землю. Встромилося пальці в рота й забулькалося щось огидно, надуваючи щоки й вирячуючи очі, аж відлуння пішло тайгою і змовкла на мить довколишня звірина.
Дикун щось тихо сказав і зіскочив з коня. Спираючись на кийок, він рушив до кедра. Тепер стало очевидно, що він каліка: виразно кульгає, ліва нога коротша, мусить спиратися на костур. На голові в нього був шпичастий повстяний капелюх, чималу бурку прикрашали червоні, зелені й жовті аплікації, безладно понашивані лата на лату. З шиї звисали чергові косиці китиць, колекції нанизаних на ремені дерев’яних, кам’яних і залізних примітивних фіґурок, деякі з них разюче нагадували ляльки, які діти бідняків мотають із ганчір’я і патичків. Підійшовши, він встромив свого костура в землю (птица звисала головою до землі) й тричі поплескав себе по животі. Від нього відгонило тваринним лоєм, довге чорне волосся спадало йому на плечі й спину, поскручуване в кіски, перев’язані кольоровими стрічками. Розкосі глаза, здавалося, позирали привітно, — іншого виразу не допускали складки шкіри, напнутої довкола очниць.
Згорблений, по-пташиному схилений, він довго придивлявся, прицмокуючи й бурмочучи щось під ніс. Відтак ударив лівицею — незґрабно ухилилося, але ні, то не був удар: лівицею, правицею, знову лівицею, хуткими шарпаннями дикун здирав навколо із повітря невидимі заслони. Мошку відганяє? Пересталося гойдатися на поваленому стовбурі, сиділося просто, а він, мугикаючи щось сам до себе низьким голосом, виконував низку рішучих рухів — довкола голови, вздовж рамен, перед грудьми, торкаючи брудними пальцями ще брудніші піджак і сорочку, уздовж холош штанів, і знову від обличчя униз. Уже геть посутеніло, над галявиною в отворі між кронами дерев з’явилися срібні зірки, щільні засіки зодіакальних сузір’їв. Поглянулося на руку зі шляхетським перснем, вона стискала березовий костур, — і ледве тоді зрозумілося, що той дикун чинить. Чому він зупинився, задивився, чому зсів із коня. Машина доктора Тесли, помпа Котарбінського… Бачив пан Поченґлo, побачив і цей азіат: чистий, міцний потьміт, суміш світла й тьмітла, печать лютовців. Зоряна тінь під простягнутою рукою лягала білим блиском, різким неґативом ночі. Сиділося рівно, нерухомо, шкодуючи тільки про відсутність дзеркала. Придивитися б тепер, побачити ззовні ноктореол у сутінках! Чи це світло? Чи воно світиться? Дивилося на землю, на кору спорохнявілого стовбура, на кущі неподалік. Справді яскравіше? Дивилося на матеріал костюма, на шкіру долонь, на взуття. Що саме бачить цей дикун? Кого він бачить? Сонце зайшло, кінець дня, і саме час для наступної брехні про Бенедикта Ґерославського. Будь ласка: середа, двадцять третього липня, на сцену виходить Є-Ро-Ша-Скі, сибірський демон. Засміялося божевільно. Клишоногий захихотів у відповідь і дружньо поплескав по плечі.
Мабуть, завершивши ритуал очищення від тьмітла, він почав таборитися. Коня азіат відпровадив за кедра. Він хутко назбирав дров, ще хутчіше упорався з облаштуванням вогнища: кілька ударів ногою по м’якому ґрунті, каміння, листя, із ковдри випакував металеві жердини й казанок, з-під китиць вийняв сірники, сплюнув ще раз і сипонув щось у вогнище і вже: яскравий вогонь гіпнотично скаче на сухих стеблах, потріскує і шкварчить. Посміхаючись, кульгавий прицмокнув губами від задоволення. Зі шкіряного бурдюка він хлюпнув у казанок води. Скинувши з конячого хребта вантаж, азіат вишукав у рядняному мішку металеву бляшанку; він витрусив із неї у казанок брилки пресованого китайського чаю, а одну кинув у вогонь. Пити! Ковтнулося слину. А дикун тільки розійшовся. З іншої бляшанки він вичаклував цілий аптечний склад: трави такі, трави сякі, листя й квіти, й грона насінин, і сушені фрукти, і тузінь в’язок муміфікованих рослинних залишків, і Бог знає що ще; він порпався у тому й перебирав, підносячи до очей, нюхаючи й навіть лижучи. Ага, подумалося, то їхній медик, себто знахар. Бачить, що людина понівечена, хоче полікувати, добра душа, Бог його винагородить. Незнайомець заварив чая, налив до олов’яної чашки. Подав із посмішкою. Вищирилося зуби.
Ссс, гарячий! Відставилося чашку на стовбур. Туземец показав енерґійним жестом: пий, пий. Знизалося плечима. Поклавши березовий ціпок на коліна, загорнулося чашку в полу піджака й так піднеслося її до уст. У темному напої плавали мертві мушки. Клишоногий широко посміхнувся: йому також бракувало зубів. Сьорбнулося паруючу рідину. Тілом прокотився гарячий струмінь, у внутрішніх органах відчувалося зміну температури в міру того, як ковток спливав униз. Тепер знову затрусилося від болісної дрожі. Як хутко западала в тайзі темрява! Як хутко линув над землею потік вологого холоду! Немов після заходу сонця ураз перемінилися пори року: літо — осінь — зима. Хоча зорі яріли гострим, наче бритва, світлом, очі вже нічого не бачили далі, ніж за кілька кроків від дикого вогнища: піднявся туман. Гуу-гуууу, црв, црвііі, твііік, розмовляли між собою у глибині лісу нічні птахи. Клишоногий поплескав себе по животі й укинув у вогонь наступні трави. Скулившись і тремтячи від холоду, пилося гарячий чай.
Він вийняв бубон. На напнутій шкурі були намальовані якісь схематичні фіґури, а може краєвиди, а може, мапи, а може, скелети тварин. Гикнувши, позіхнувши, плямкнувши, заплющивши очі, дикун почав бити у той бубон. Спершу легко, наче пестячи, не цілою долонею навіть, а кінчиками пальців, немов погладжуючи його, немов будячи його зі сну, — пам-плам, пам-плак. Імла захвилювалася, і зашуміла тайга, коли повіяв вітер; струмінь диму від вогнища нахилився, тепер він слався майже поземно, просто у бік кедрового стовбура. Закашлялося, відганяючи від обличчя гар. Бам-блам, бам-блаґ, каліка бив уже міцніше, товстою кістяною палицею, наспівуючи щось собі під ніс і зціпивши зуби: коротша нога підстрибувала в такт. Проковтнулося решту чаю, він справді розігрівав. Можна було подумати, що азіат долив до нього рому. Пересунулося по стовбурі, щоб утекти від диму. Бам-блам! Бам-блаґ! Дикун б’є у бубон щосили, а крім того, заходиться вити й зойкати, йому відповідають тварини
