Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Але це був незвичайний сон. Бог знає, що той дикун підсипав у чай, чим дихалося у димі, й той бубон, той бубон проклятущий…

— А-а, до дна, о, дуже добре. Гм-м, маєте лише незначну лихоманку. Все буде гаразд, пане Бенедикте. Доктор Конєшин сказав, що ви мусите виспатися, відпочити, він ще перевірить, чи нема якоїсь зарази, але й так ви маєте за що дякувати Матері Божій, а того пияка я вже…

— Ні! — вхопилося панну Єлену за руку з термометром. — Залиште це в спокої. Я сам із цим упораюся. — Сілося, зітхнулося. У роті залишився гіркий смак ліків, проковтнулося слину. — Передусім я мушу подякувати Ніколі Теслі. Яким дивом він зміг…

— Овва! — вжахнулася Крістіна Філіпов. — То ви не знаєте! Авжеж! Їй, їй ви повинні подякувати! Якби ви бачили, що вона витворяла, нехай-но ви тільки почуєте версію madame Блютфельд, mademoiselle Муклянович боролася, як левиця, на князя Блуцького мало не з пазурами скочила, отой Дусін мусив її силоміць відтягувати, якби ви тільки могли це побачити!

Єлена обмахувалася марлею, опустивши погляд і зашарівшись від рівної лінії чорного волосся до чорної вилоги.

Крістіна широко посміхалася. Вона розповість усе двічі, щоб не пропустити жодної деталі. Отож, за її словами, образ цих подій укладалося в голові так: Єлена повертається після обшуку купе Порфірія Поченґла — де пан Ґерославський, залишився у ґалерії — йде до ґалерії, там немає пана Ґерославського, нема його також на оглядовій платформі — отож, яка перша думка: Поченґлo! Пан Бенедикт мав разом із ним перебувати в громадських місцях, а що він зробив? — Утік, усамітнився при першій нагоді, й, будь ласка, вже немає пана Бенедикта. — Питає стюардів, питає проводников, немає пана Бенедикта, — хапає Поченґла, Поченґлo вказує на доктора Конєшинa, але доктор каже, що повернувся до салону раніше, а залишилися пан Порфірій і пан Бенедикт, який вийшов на майданчик. — Боже милий, отож, повторюється історія з П’єлкою! — Убив! Убив і викинув тіло! А може, тільки викинув, зіштовхнув, може Бенедикт живий! І лежить там, і конає, поламаний! — Уже скандал, уже скандал, сум’яття у люксі, обслуга бігає, як одержима, — друга думка: хто владний зупинити потяг, хто може віддати наказ начальнику Транссибірського експреса? — Тільки князь Блуцький-Осєй, князь Блуцький, який демонстрував велике зацікавлення паном Бенедиктом, випитував, запрошував до свого столу, — панна Єлена біжить тоді до князя і ну ж бо його благати, переконувати, погрожувати й кричати, й плакати, й зойкати, аж — аж пані княгиня змусила чоловіка звеліти начальникові, — й потяг гальмує, з’їжджає на першу зустрінуту вітку, зупиняється посеред тайги, й назад колією вирушають пошукові експедиції, доктор Тесла провадить першу.

— Увесь експрес стоїть через мене?!

— Він ще до решти не опритомнів, — буркнула панна Муклянович американці.

Повернулося у ліжку, щоб визирнути в вікно. Жодної станції, жодного перону, навіть жодної будки обхідника — ліс, ліс, ліс. Подорожні прогулюються серед дерев, діти лупцюють одні одних зеленими стеблами, Жюль Верус збирає букет польових квітів для красивої удови, амурський прокурор повертається з лісу із повним кошиком грибів.

Поглянулося розпачливо на панну Муклянович, на панну Філіпов. Вони ґречно сиділи, стуливши губки, й тільки з того, як вони крадькома перезиралися, можна було здогадатися, якої втіхи завдає їм уся ситуація, як вони милуються незґрабним становищем інших людей. Навіть руки однаково склали, рівно вздовж лінії корсету, й долоні на подолах, навіть голови так само нахиляють: трохи уперед, трохи праворуч. Єлена: чорний єдваб із мереживами, чорна, щільна, звужена в стані спідниця, чорний обрис карих очей, чорне волосся у тугому пучку, не перевдягнулася упродовж ночі, а чи спала вона взагалі? Крістіна: батист écru, широкі рукави gigot, рюші, зелений костюм амазонки, джерельна блакить очей, вітражно сяюче обличчя. Янгол праворуч, янгол ліворуч — куди не повернешся, — дивляться, дивляться, дивляться.

— Як я їм тепер на очі покажуся!

Єлена гучно прицмокнула.

— Пан Бенедикт дуже сором’язливий, коли соромитися не варто, й дуже впевнений у собі, коли це йому найменше личить. — Вона знову, наче й не позираючи в її бік, адресувала ці слова молоденькій американці. — Може, ви його напоумите, панно. Інтеліґентна людина, здавалося б. А такі в собі страхи виплекав, що це вище людського розуміння. Він каже, що його не існує. Він каже, що ним керує сором. Логік великий! Як можна будь-чого соромитися, коли тебе не існує?

Підтягнулося ковдру до підборіддя. Де ж тут сховатися, як утекти? Голову під подушку встромити? Хворий, відданий на ласку здорових, насамперед позбавлений права на сором. Обсіли ліжко, як… як… не як янголи: гієни, гієни милосердя.

— Ви, панно, від самого початку хочете мене навернути у безсоромність.

— Дав би Бог, щоб мені пощастило.

Відвернулося умисно плечима до Єлени, зосередившись на mademoiselle Філіпов, шукаючи її очей та її уваги.

— Ви неодмінно чули це, панно, й не раз, від осіб, які втішаються великою повагою й авторитетом, коли їх питають про якусь максиму, що нею людина могла б у житті безпечно керуватися, себто припис на життя, короткий, простий, зрозумілий. «Чинити так, щоб ніколи не соромитися за свої вчинки». Чули ж, панно, чи не так?

… Важко спіткати більшу нісенітницю! Те, чого ми соромимося, і те, чого не соромимося, — власне завдяки цьому одна людина відрізняється від іншої, що не всі соромляться того самого, не однаковою мірою, не в тій самій ситуації, не супроти тих самих людей. Він робить мене мною — мій сором.

… А тепер уявіть собі, панно, особу, яка не соромиться жодних своїх учинків. Існують дві можливості: або вона — найбільший безсоромник, якого земля носить, і не соромиться геть нічого; або від самого початку чинить згідно з непорушним почуттям сорому: дитина, яка соромиться того самого, що й дорослий, дорослий, який соромиться, наче дитина, старий із соромом юнака, юнак із соромом старого на смертному одрі. Уявіть-но це собі, панно. Хто це? Хто це?

Крістіна запитально подивилася на Єлену.

Панна Муклянович схрестила руки на грудях і закопилила губи.

— Так? Так? «Найбільший безсоромник, якого земля носить»! Та що ж це за інвектива, питаю я вас! Це комплімент! Це найвище щастя і мета людського життя! Безсоромна, вільна від сорому, так!

… Отож, не існує, але соромиться! Я не хотів цього казати — проте скажу: не існує, позаяк соромиться. Мій сором починається там, де закінчується «я»; «я» становить межу сорому. Й справді, людина, якою цілковито керує сором, — це людина, яка не