Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

… Людина існує тільки тоді й тільки доти, доки чинить усупереч сорому. Ба більше: не «всупереч», бо тоді сором і далі мав би над ним владу, — а п о п р и сором, тобто абсолютно не зважаючи на його вказівки, не пам’ятаючи про нього, ніколи й у жодній ситуації сорому не зазнаючи.

… Натомість люди, які залишаються під владою сорому, неіснуючі люди, — скількох ми зустрічаємо щодня!

… Єдине почуття несхибно відрізнить людину від видимості людини: нудьга. Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикається чогось істинного, таємниця таємниці, загадка розв’язує загадку. Але скількох таких людей, панно, ви знаєте? Ви бували в салонах і бачили сотні цих лялечок, заморожених між пристойністю і конечністю. Вони не мусять їздити до Сибіру; вони народилися у Лодзі, помруть у Лодзі, люті перемерзають крізь їхні душі.

Сілося випростано, обперши подушку на стіну біля вікна. Смикнута для підтримки нога опиралася, від коліна пішов протестуючий сигнал, аж засичалося протяжно.

— Боляче? — зажурилася Єлена, вмить змінюючи тон і позу.

— Цей порошок…

— Він був снодійний, лікар сказав…

— Мабуть, уже досить відлежався. — Помасувалося ногу. — Біль, так, дорогі мої, отож існує біль тіла, вколеш шпилькою, поріжеш шкіру, зламаєш, ушкодиш — тіло негайно про це повідомить. Але біль душі… Тут панна Єлена може мати рацію, — це різновид закріпачення. Іноді мені здається…

… Уявіть собі, панно, що висиш на мережі сталевих ниток, напнутих між тисячами людей, твоєю сім’єю, знайомими, сусідами, «товариством», і кожна нитка закінчується гаком із задирками, встромленим у м’язи, у кістки… А тепер — тепер спробуй-но поворушитися проти рухів інших, то зламаєш собі хребет, тепер спробуй сказати що-небудь проти інших горлянок і язиків, то вирвеш свого язика, а тепер запереч Соромові!

Mademoiselle Філіпов слухала вже без веселощів, і вже не пускала очима бісиків вбік варшав’яки. Те, що вся ця арґументація була спрямована передусім до Крістіни, наче вона стала ad hoc судом для винесення вироку, на який очікують сторони, — все це її спантеличило та якось засмутило.

— А-але — але чому ви обоє говорите про це, не як про прикру недугу, а як про прокляття? Навіть ви, ви теж. А сором. — Що, краще, якби його не було? Тоді як би ми дізнавалися, що робимо щось лихе? Як це? — Украду й не маю цього соромитися? Збрешу й нічого, навіть не почервонію?

… I’m sorry, I… може, я не розумію, мабуть, що не розумію, ви розмовляєте про щось інше, це метафори, ви хочете щось сказати одне одному попід словами, — так, але… сором — це добре! Сором — це добре, сором потрібен, завдяки соромові людина живе поруч із людиною у братерстві, а не як вовки, голодні й хтиві. Подумайте про це!

… Пан Бенедикт також боронить сором, проте невдало: буцімто його сором відрізняє від інших людей. Звісно ж, ні! Адже навпаки! Якби один соромився того, а інший — сього, як узагалі ми могли б жити гуртом? Як узагалі ми могли б розмовляти? Панно Єлено, — зустріч таємниці із таємницею, так, але як узагалі вони могли б зустрітися?

… І чому ці нитки простягаються назовні? Хто вам велить віддавати свій сором у руки інших людей? Отож, коли ніхто не дивиться, то жоден холодний гак не смикатиме вам душу, коли ви когось безневинного скривдите?

— Завжди хтось дивиться, навіть коли ніхто не дивиться, — буркнулося.

Єлена притиснула ніготь до губ.

— То панні Крістіні ніколи не бувало соромно за добрий вчинок?

Mademoiselle Філіпов високо піднесла голову.

— Ні.

— О! Справді?

Mademoiselle Філіпов затиснула уста.

— А якщо ви соромитеся лише перед собою, — свердлувала далі Єлена, — то це означає, що ви самі є єдиним джерелом добра й зла, чи не так? Ви собі кажете: це добре — й це буде добре. А наступного дня скажете, що погано — й це буде погано. Так?

— Усе благе походить від Бога.

— Від Бога! O! Отже, це Бог сказав вам, чого соромитися?

— Ви з мене глузуєте.

— Чому ви так думаєте? Чи я сміюся? Чи пан Бенедикт сміється? Чого ж ви, панно, соромитеся? Своїх переконань?

— Я не соромлюся!

— То як воно було з Богом?

— А хоча б Десять Заповідей!

— Він переказав їх вам особисто?

— Біблія!

— А про її істинність ви почули від кого?

— Ви, панно, не вірите в Бога.

— Чи я щось таке сказала? Я намагаюся лише знайти кінці, тобто початок нитки вашого сорому, хто смикає за ваші гачки, дайте мені щиру відповідь, адже тут нема чого соромитися. То хто ж?

— Святе Письмо каже правду!

— Хто?

— Бог дивиться, коли ніхто не дивиться!

— Хто?

— Вони вчинили перший гріх, тільки тоді пізнали сором!

— Хто?

— І найменші діти, які невинні.

— Хто?

— Татко, — тихо сказала Крістіна й опустила погляд. — Няня. Ґувернантка.

— Дякую, — панна Єлена відняла палець від уст.

Крістіна рукавом блузки витирала сльози.

— Вам мало би бути соромно, — прошепотілося панні Муклянович.

— І що, може перед вами?

— А через кого ви нещодавно так красиво зашарілися?

— Не будьте таким самовпевненим, у кожного бувають хвилини слабкости.

— Яких потім соромляться.

Вона підвелася, нахилилась над Крістіною, відкинула їй волосся з обличчя, торкнулася долонею пухкої щічки дівчини. Панна Філіпов притулилася до Єлени. Пересталося будь-що з того всього розуміти. Єлена поцілувала Крістіну в маківку, американка тихо розсміялася. Усю ніч, коли вони чекали на повернення шукачів, — чи чекали вони разом? Про що вони говорили? Що Єлена сказала Крістіні, що Крістіна сказала Єлені? Жінки по-іншому заводять друзів, по-іншому знайомляться, плетиво постає набагато швидше, воно набагато міцніше (вони одразу ж розповідають одна одній найпотаємніші секрети, які чоловік ні братові, ні дружині не виказав би), але й водночас набагато складніше, воно ніколи не буває просто дружбою, цей клубок містить також нитки суперництва, ревнощів, жалости, м’яку вовну жорстокости, лляні узи, які в’яжуть власника із власністю. Панна Муклянович вивела американку із купе, узяла її ще за руки, щось прошепотіла їй на вухо, й кивала головою… Вони сміялися. Нічого не розумілося.

Повернувшись, Єлена притулилася до одвірка. Вона підняла голову, поглянула згори вниз: хто так дивиться? — Донька чинбаря, вихованка Бунцвая, Єлена Муклянович, істинніша, ніж Єлена Муклянович.

— Крістіна дотримає таємниці, — сказала вона. — Тепер поспіть. Три, чотири години, перш ніж начальник і князь вас допитають. Начальник муситиме підготувати детальний звіт, це