Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

у Єкатеринбурзі, й колія укриється твердою мерзлотою. Самих рейок крига не деформує, задля цього їх тут і кладуть із студіні крижліза, жоден мороз їм не страшний, — але постане бар’єр, перед яким потяг муситиме зупинитися. Чи принаймні сповільнити рух. Тоді всядеться у нього. Тоді машиніст зауважить європейця біля колії, натисне на гальма, його заберуть усередину. Хіба що ешелон зійде з рейок. Але чи крижлізні паровози не були власне запроектовані для руйнування подібних перепон на рейках, наче залізничні криголами? Найімовірніше, що потяг проїде з усього розгону й навіть не відчує перешкоди. Тільки гучніше задзеленчать кришталеві келихи в люксі. Проте, — а як усе ж зійде з рейок? Доторкнулося язиком кровоточивого отвору в яснах. Товарний чи пасажирський, місцевий чи експрес — бійня. Скажуть, що це лютий, що тут виморозився лютий. Так чи так — заберуть звідси. Бо інакше — що? Здохнути посеред пущі? Невідомо навіть, скільки до наступної станції. Проїхалося Юрґу, а далі — що там було в «Путеводителе»? Не пригадувалося. Двадцять, тридцять вёрст між наступними зупинками в тайзі, коліно пронизує біль як чёрт на кожному кроці, щось хруснуло в сухожиллях, у кістках, у м’язах, а попереду багатоденний виснажливий похід. Коли якийсь ведмідь не зжере першої ж ночі. Потягнулося за спусковий гачок. Клакк, з м’яким брязкотом вдарили клешні скорпіона.

Зіпсувався? Переломилося Ґросмайстрa навпіл, зазирнулося у квіткові чашечки камор для набоїв. Порожня — вистрелилося з порожньої камори. Чи прокручувалося барабан назад після пострілу в Єкатеринбурзі? Чи міг він сам випадково прокрутитися? Клянучи голосно й жалібно, склалося револьвер і сховалося його за пояс, під камізельку. Витерлося рукавом носа (кров уже не текла). Озирнулося на захід, — чверть сонячного диску вже за лісом. І далі моглося дивитися Сонцеві просто в зіниці — тією мірою, якою на будь-що можна дивитися прямо й без дрожу. Ліва повіка поволі опухала, перетворюючись під бровою в монгольську складку, з якої також текла кров, заливаючи око: кліпалося щомиті. Угорі в гіллі відізвався пугач: гууу-гу. Здригнулося. Довгі тіні дерев витягнулися вздовж колії, наче вістря дороговказів: схід, схід, схід. Потрусилося головою. Ніяк не моглося пригадати останню сторінку «Путеводителя». А навіть якби вдалося, — без відання про актуальне розташування на лінії Транссибу, марні всі ті розклади та мапи. Вийнялося трикопійчану мідну монету. Двоголовий орел — назад до Москви; решка — восток. Кинулося. Решка зверху.

Десять кроків, і вже треба зупинитися, перевести дух. Зламалося обгризену якоюсь твариною молоденьку берізку, буде костур, щоб спиратися. Увійшлося на колію: це принаймні рівна дорога. Хутко пристосувалося ритм маршу до такту залізничних шпал, палиця вдаряла у деревину що другий крок, і йшлося отак: чап, чалап, тук, чап, чалап, тук. Пальці не хотіли згинатися довкола ломаки, боліли, тож стиснулося її біля великого пальця іншої долоні, ті більше боліли, тепер полегша: тут біль сильніший, отже, там — слабший. Смикнулося за один палець, за другий, зі шкірою, обдертою перснем. Більшість була, мабуть, лише вивихнута, потягнулося за вказівний, потягнулося за великий палець правої руки. На гілляку в’яза вистрибнула золотисто-руда вивірка, вистромилася у бік залізниці, перехиливши голівку. Хотілося свиснути, але тільки сплюнулося кров’ю. Рухався третій зуб. Чап, чалап, тук. А може, розвести вогонь? Чи тоді потяг зупиниться? Велике вогнище на рейках. Пошукалося в кишенях сірників. Немає, немає. Тихо вилаялося (уже тільки меланхолія у голосі). Штрикає у коліні, пульсує у хребті. Чап-чалап.

Викинув, ухопив і, як мішок із вівсом, викинув! Отож, панна Муклянович мала рацію! Він хотів убити! Аґент заморозників! Філімон Романовіч Зєйцов, ёб его мать! «Простіть!..» Ой, вилізе йому оте прощення вухами, буде він християнське милосердя збирати з тротуару разом зі своїми тельбухами.

Однак розум миттю почав продукувати сумніви. Чи й справді він хотів убити? Чи й справді за наказом заморозників? Усе скидалося на інше. Зєйцов сам, певно, спершу не знав, щó учинить, перш ніж учинив. У ньому немає жодної твердої кістки, це людина до краю розм’якла, замість хребта в нього залишилася струна стогону й склянка алкоголю. Що він насправді мав на увазі, коли питав про Історію? Раз він попросив схилити батька до Царства Божого на Землі; іншого разу — ні, навпаки, бо йому вкотре усе помінялося. Не соціаліст, не анархіст, не толстовець, сам себе навертає-розвертає між сніданком і вечерею, тобто між однією пляшкою і другою. Чи якби інакше відповілося йому на оте запитання, то він би відмовився від убивчого наміру? Почув крізь сон розмову з Конєшиним і Поченґлом, Бог знає, що він там собі надумав… Що начебто, коли дозволити синові схилити Батька Мороза до тієї чи іншої стратегії лютих, то що б мало трапитися з Історією?.. Віддати людині владу над Історією людини — це його злякало?

А що в цьому такого страшного?

Упився, це ясно, надудлився і спав там, налигавшись, поки його не охопила нова маячня, і скорився Філімон Романовіч маячні, як упродовж усього життя корився усім сонним з’явам і монументальним ідеям: таким людям не треба навіть платити денег червонных, вистачить прошепотіти на вухо великі слова, — уб’ють, від щирого серця благаючи жертву про вибачення.

Чап, чалап, тук. Тук, тук, несила далі, час відпочити. Ще до тієї галявинки… Кульгаючи, зійшлося з колії і присілося на спорохнявілому стовбурі поваленого кедра — двадцятиметрового гіганта-кедра, який, падаючи, прорубав тут, у пущі, глибоку щербину, тепер оповиту павутинням вологих тіней і затягнуту хмарами комашні. Скільки пройшлося? — Півверсти? Може, версту? Сонця уже не видно над кронами дерев, уже западає ніч. Вийнялося хусточку; видмухалося з носа запеклу кров, обв’язалося щільно три опухлі пальці на лівій руці. Й так диво, що більші кістки вціліли, в’язи не скручені, й жодна гілка не пробила легені. Крихітна мошкá, така мала, що взагалі невидима у вечірніх сутінках, лізла у вуха, в очі, за комір, до рота. Плювалося, голосно пирхаючи. Слина сходила вже чиста, без червоної мокроти.

Перетрусилося кишені. Хімічний олівець, цигарки, пулярес, жменя монет, ущент зіжмакана трирубльовка, а це що? — Записка панни Філіпов. Ще гребінь, зубна шпичка. Червоний футляр із інтерферографом. Вийнялося циліндр. Цілий, навіть скло не тріснуло. Подумалося одразу про вогонь. Вибити з оправи лінзи, запалити порохно, підкинути в вогнище хмизу… Але це тільки уранці, після сходу Сонця. Слід назбирати багато дров, невідомо, коли потяг над’їде, вогнище мусить палати годинами. А як вітер подує, понесе іскри… Чи давно тут падав дощ? Мені опам’яталося, розплющилося очі, втягнулося повітря. Соковито пахло усіма парфумами й сопухами живого лісового руна. Проте разом із теплими