Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

тижні, й ані Алєксандра Фйодоровна витягти його на світ не могла, ні лікарі; а коли люті виморозилися у самому Санкт-Петербурзі, й крига скувала Неву, й повисло в чорних сітях гніздо живих бурульок над Палацовим майданом, від Алєксандрівської колони до проспекту Вознєсєнського, о, якби ви тоді його побачили, він велів стріляти в лютих з ґвинтівок і гармат, велів вогонь під лютими розкладати, половина офіцерів зі Штабу й Адміралтейства позбігалися, теж не могли до його розуму промовити, тільки професор якийсь прусський ужив до Його Величности Ніколая Алєксандровіча заспокійливі засоби, і врешті бідолаха заснув. Але ж неможливо припильнувати імператора, неможливо контролювати всі наміри й волю самодержця. Усі бояться, що врешті він видасть Указ Проти Криги, що намагатиметься лютих якось силоміць прогнати, адже військо його послухає, хоча що б не зробила людська сила проти нелюдського Морозу, але нещастя, скажу я вам, нещастя з того так чи інак трапиться напевно. Ще поки тривала війна з Японією, в Імператора нашого вистачило розуму, щоб пристати на те, що треба спершу з одним ворогом упоратися, — але тепер, як бачите, перемир’я і, мабуть, мир, Жовту імперію розбито, хто знає, що знову Його Величності в голову стрелить, що йому вже стрелило? Хр, хррр. Усе, що ми можемо зробити, — принаймні попередити лютих, якщо нічого більше. Ваш батько… скажіть йому! Обов’язково! — Вона задихнулася і хрипіла якусь мить, хапаючи повітря. Княжна знову мусила стишити голос до шепотіння. — Вєнєдікте Філіповічу. Бороніть лютих. Доки Крига, доти Росія. Є такі єретики, котрі спотворюють слова Мартина для своїх низьких цілей, але істина одна. Я бачила сни. Росія — це Крига, Крига — це Росія. Бороніть лютих!

Може, вона сподівалася, що я урочисто присягну? Вишарпнулося з її стиску, вона вже не мала сили, щоб вхопити за руку знову. Відступилося на крок.

— Я ж казав вам, щоб ви, Ваша Ясновельможносте, мені не вірили.

— То що, може ви скажете, що ви не син Батька Мороза?

Покрутилося головою.

— Ті мартинівці в Єкатеринбурзі — як ви думаєте, Ваша Ясновельможносте, чому хотіли мене вбити? Вони бояться того самого, що й Ваша Ясновельможність, — і власне в тому причина, щоб мене живим до батька не допустити.

— Та я ж вам кажу: я мала сни! І як тільки вас побачила — одразу ж — я знала… я знаю! Нам під силу переламати долю, вберегти Росію під Кригою. Ви не вірите, але я у вас вірю.

Відвелося погляд. Власне, а чому б не поклястися їй у тому, чого їй хочеться? Це була б дуже розсудлива, дуже безпечна, хороша брехня. А що сором? Перед ким?

— Ваша Княжа Ясновельможність зволить говорити дурниці. А звідки мій батько узявся у цьому Сибіру серед лютих? Ви заслали його за бунт проти Імператора. Й ця крива фізія — бачите, Ваша Ясновельможносте? — чому ваш капітан-красунчик учора побив мене на очах у всіх? Бо я поляк. Назвіть мені, Ваша Ясновельможносте, бодай одну причину, чому б я мав прагнути врятувати Росію, бодай одну!

Княжна Блуцька замахнулася з крісла ціпком, але відстрибнулося. Якусь секунду думалося, що вона встане й почне ганятися з тим ціпком бальною залою, видихаючи чорний сморід, хриплячи крізь криві зуби, на негнучких ногах, рухаючи, мов качка, хворими стегнами й згорбленим хребтом, мстиво махаючи однією кістлявою рукою, а іншу піднявши над головою з палюгою, наче відьмацьким скіпетром, — але ні, вона змахнула раз й обм’якла в кріслі, покинувши попередній намір.

— Добре, — сапнула вона. — Я мала сни, і я своє знаю, навіть якщо ви не знаєте про себе, але… добре. Нехай Мартин за мене промовить.

— Та плював я на Мартина.

Вона глянула на мене, як на божевільного.

— Що на вас напало, юначе? Чому ви так поводитеся?

Гірко розсміялося, аж луна пішла по порожній залі.

— Чому ви всі хочете, щоб я постійно брехав?! Я не мартинівець! Я ніякий не граф! Я не розуміюся на вашій політиці! Росія мені байдужа! Та й Польща, зрештою! Я не бачив батька з дитинства! Плювати мені на все це! Крига не Крига, був би живий, і при грошах із усього цього вийшов!

Зауважилося, що то вже не сміх, а, правду кажучи, щось дуже відмінне від сміху, ближче до істеричного схлипування, отой голос, який із пересохлого горла видобувається короткими виверженнями. Руки при цьому тремтять, тріпочуть у так само істеричній жестикуляції, руки тремтять, а нога підстрибує на паркеті, тап-тап, ще трохи, й нервовий напад охопить усе тіло, божевільна сила, зазвичай добре прихована за кривою посмішкою, щомиті може вирватися на свободу. Роззирнулося у паніці. Одна рука вхопилася за комір, друга заходилася намацувати Ґросмайстра. Високий пронизливий сміх пер угору від діафраґми, зараз він виприсне крізь зуби. Захиталося на п’ятах, вагон схибнувся, полетілося на княжну. Вона простягнула ціпок — не щоб відштовхнути, а щоб зачепитися за плече й тим міцніше потягнути вниз. Упалося на коліна. Кістлява рука княгині Блуцької лягла на шию над розстебнутим комірцем стійки, посунула вгору, до волосся; княжна притиснула до чорної сукні голову, яка безвольно лягла в неї на подолі.

— Тссс, тссс, тихо. — Вона гладила напомаджені кучері. — Вже добре, синку, вже добре, мама Катя усе розуміє, ти не мусиш нічого говорити, мама Катя добре вас знає, можеш поплакати, можеш висповідатися, Катя забере це в могилу. Ти думаєш, що чимось здивуєш стару Катю, думаєш, що засмутиш, що відштовхнеш злою правдою — немає такої правди. Ти не мусиш соромитися, я добре вас знаю, я мала чотирьох таких синочків, і до кого вони прибігали виплакатися, до мене, до мене. Тссс.

— У-убити мене вони хочуть. Я не в-виживу.

— Ніхто тебе не вб’є, ти впораєшся, от побачиш.

— Я п-продався їм. За тисячу рублів.

— Попросиш пробачення.

— Пробачення. У кого?

— Віддаси гроші.

— Віддам.

— Бачиш? Уже полегшало.

Поцілувалося їй руку (зморшкувата шкіра, вкрита коричневими плямами, пахла старим деревом).

— Дякую.

— Маєш якихось родичів?

— Ні. Батька. Ні.

— Нікого близького поруч? Ну, так. Це найскладніше.

— Перепрошую.

— Оженися, дитино.

— Та кому б я таку кривду міг учинити — не коханій же.

— А чому ти так погано про себе думаєш? Ви всі одразу в пекло ладні провалитися, кожен клянеться, що він найгірша людина на Землі, молодість це, молодість. Направду лихих людей дуже небагато!

— Лихих? — розсміялося. — Та мене взагалі немає. Немає мене, немає, не існує.

— Тссс, тссс.

Заспокоїлося. Повернулася реґулярність дихання, долоні повернулися під владу свідомих думок: нерухомі, коли думалося про нерухомість, вони розтискалися й стискалися у кулак,