Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков
В Інзельбруку кожну команду по п’ятсот в’язнів на ніч зачиняли в бункер — суцільну бетонну коробку з невеликими отворами в даху — для повітря. Бункери зовні були обплутані колючим дротом. Тому втекти з Інзельбруку, самі розумієте…
Я досі не можу уявити собі, де ці йолопи дістали вибухівку. Стіна одного бункера була зруйнована, ніби під неї підклали пачок десять толу. Але скажу вам, пане кореспондент, не це найдивовижніше в цій справі. Найдивовижніше те, що не було чути вибуху.
Якби я тієї ночі не був у таборі, то вирішив, що всі охоронці перепилися. Але ж я був тверезий і мусив чути вибух!
Не знаю! Не знаю, що там таке сталося. А дав би немало, щоб дізнатися. Але не думайте, що вони втекли: всі, хто був у тому бункері, «повернулися» назад. Ну, звичайно, в основному мертвими. Хоча ті, кого ми впіймали живими, скоро пішли слідом за своїми товаришами.
Ах так, вас цікавить Кунц! Пригадую, що при допиті кілька чоловік назвали організатора і керівника втечі Кунца. Та, на жаль, самого Кунца ми не розшукали — ні серед живих, ні серед мертвих.
Пам’ятаю, що всі так і не признавалися, звідки дістали вибухівку і як їм пощастило здійснити безшумний вибух. Один навіть почав плести щось про чаклунство. Начебто Кунц розвалив стіни за допомогою якихось заклинань. Словом, усі вони дуже просилися на кулю. І вони її дістали! Ха!
Отак, пане креспондент, завжди приємно згадати молодість. Хоча я ще й зараз не старий! Га?
Бувайте, пане кореспондент. Бажаю здоров’я!
Фрау Шульц — сиділка будинку для божевільних:
— Лише дві хвилини, пане журналіст, лише дві хвилини!
Тільда Кунц:
— Фрау Шульц, він запитує про сина. Можливо, йому краще сказати, що в мене немає сина? Добре, я буду говорити все, як є.
Слухайте, пане, ні, не називайте мені свого імені, я його не запам’ятаю. Так, у мене є син, Йоахім. Мій Йоахім. Але я, звісно, не скажу вам, де він. Бо ви прийшли його вбити.
Ні, ні, фрау Шульц, ви надто хорошої думки про всіх людей. А Йоахіма завжди шукали, щоб убити. Чим же цей пан кращий від інших?
Добре, я розкажу йому як ви мені радите. Врешті Йоахіма тепер ніхто вбити не зможе. Мій син навчився літати і може зникати непомітно.
Фрау Шульц, скажіть цьому панові, щоб він мені повірив. Адже я бачила це на власні очі. І все сталося в моєму домі Я розповідала вам про це, фрау Шульц. Звичайно, можу повторити. Я часто повторяю, і ви навіть за це на мене гніваєтесь.
Йоахім прийшов уночі Так, це було давно, ще під час війни. Він був страшенно худий І сказав, що забіг на хвилинку.
Фрау Шульц, не турбуйтеся Сьогодні, коли ви самі дозволили мені говорити про Йоахіма, я не плакатиму.
Я почала шукати його костюм, він висів у мене в шафі. Але, якщо костюм висів у шафі, то навіщо я шукала його? Так, він міг висіти тільки в шафі. Фрау Шульц, чому ж я все-таки шукала костюм? Костюм Йоахіма…
Мабуть, я все-таки не знайшла костюма, бо пам’ятаю дуже добре, що Йоахім полетів у тому дранті, в якому прийшов.
Це дуже погано, фрау Шульц, мені тільки зараз спало на думку, що йому холодно літати там у тому дранті.
Я не встигла знайти костюм, бо в двері сильно стукали. А потім почали стріляти.
Вони вдерлися в кімнату, їх було дуже багато. Тоді Йоахім швидко потер чимось руки та обличчя. Вони зв’язали його і потягли в іншу кімнату. На допит. Вони завжди починали з допиту. Фрау Шульц, вас ніколи не допитували? А вас, пане?
Через кілька хвилин вони зарепетували і почали бігати по квартирі. Вони були дуже перелякані.
— Що зробив з собою ваш син? — кричали вони на мене. — Він зник на наших очах!
Так я дізналася, що Йоахім полетів. Як ви гадаєте, фрау Шульц, коли він повернеться?
Ви знайдете Йоахіма? Знайдіть. І скажіть йому, щоб він прилетів, хоча б на хвилинку. Ви не вб’єте Йоахіма? Ні? Скажіть йому про це, фрау Шульц, скажіть…
Поверніть мені Йоахіма, поверніть!..
