Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков
Але тут у лабораторію влетів Гужичка. Він ніколи не ходив нормально, а літав по корпусу наче ураган.
— Ну, показуйте, Кунц, показуйте, — пробасив він.
І Кунц знову продемонстрував свої фокуси. Цього разу його жертвою стало улюблене крісло професора. Від нього лишилася лише іржа пружин.
— Ну, пане професоре, — єхидно звернувся до Гужички хтось із співробітників лабораторії, — так де ж стоятиме золотий бюст Йоахіма?
Гужичка хотів, видно, поставити на місце вискочку, проте розкрив рота і… заплакав. Що вам сказати, містер Хьюсон? Кунц показував свої чудеса, а я, хоч і знав, що це можна пояснити науково, дивувався. Сльози Гужички мене потрясли. Так, старий професор стояв, обнявши Йоахіма, і плакав. Справді, було від чого розхвилюватися. Таке відкриття!
Того дня Йоахім не зміг закінчити своїх пояснень, а наступного дня він не прийшов в лабораторію. Не з’явився і на третій, четвертий день. Всі захвилювалися. Раптом хтось звернув увагу на те, що за ці чотири дні не появлявся в лабораторії і Шпет, найкращий друг Кунца, Вони разом приїхали з Мюнхена і жили в одній кімнаті.
Коли ми прийшли до них на квартиру, хазяйка приголомшила нас новиною: мсьє Кунц і мсьє Шпет чотири дні тому розплатилися повністю, чого ніколи не бувало, і виїхали.
Признаюся, містер Хьюсон, тоді я подумав про Кунца погане. Ми вирішили, що Йоахім задумав якомога вигідніше продати своє відкриття, а приятеля прихопив, щоб той допомагав йому торгуватися.
Більше про Кунца в Швейцарії я нічого не чув. Через три роки, працюючи тут, в Англії, я прочитав у газеті, що судили якогось Йоахіма Кунца. Безсумнівно — це його. Але я не зміг виїхати в Лондон раніше ніж через три дні. А коли приїхав, то Кунца, на вимогу німецького уряду, вже вислали з Англії.
Говорили… втім, мені не хочеться передавати, яку мерзоту плели на Йоахіма. Якщо ви наполягаєте, я вам скажу, але майте на увазі, що особисто я не вірю жодному слову цієї плітки.
На суді зачитали заяву німецького посольства, яке вимагало передати Йоахіма німецькому правосуддю. Дипломати заявили, що до німецького уряду звернувся професор Гужичка з вимогою компенсувати шкоду, заподіяну йому німецьким підданим Кунцом. В цій заяві нібито значилося, що Кунц, тікаючи з Цюріха, вкрав у Гужички два з половиною кілограми платини.
Це підла брехня. Після зникнення Йоахіма я працював у Гужички ще кілька місяців і жодного разу не чув від старого нічого, крім жалкування за раптово перерваним дослідженням.
Треба було запитати в Гужички? Мабуть… Та ось біда, професор помер взимку 1937 року. Німці вдало скористалися з цього, сфабрикувавши заяву від його імені.
Ось, мабуть, і все, що я знаю про Кунца. Мої спроби розшукати осіб, про яких згадували газети у зв’язку з цією справою, були марними. Пощастило лише розшукати капітана судна, на якому Йоахім приїхав до Англії. Але капітан, не пам’ятаю його прізвища, був надзвичайно пригнічений і розмовляв зі мною дуже нелюб’язно.
Ну що ж, тепер мені доведеться йти до гостей. Можливо, ви підете зі мною? Ні? Жаль. Мені було приємно з вами познайомитися, містер Хьюсон. Бажаю успіху!
Старший інспектор авіатаможні в Мюнхені:
— Яка мета вашого приїзду до Федеративної Республіки Німеччини, пане Хьюсон? О, туристам ми виявляємо найгостинніший прийом! Що ви, які речі? Ось поставлю тут печатку — і весь огляд. Приємного відпочинку, містер Хьюсон!
Воротарка будинку № 27 по Дінгельштрасе:
— Шпет? Генріх Шпет? Такого тут нема! Кому ж, як не мені, знати усіх жильців! Кажу вам, що ніякого Шпета тут нема! Ба ні, стривайте, стривайте, пригадую… Зараз подивлюсь у книгу… Оу! Його арештували ще в 1952 році! Ні, ні, нічого більше про вашого приятеля я не знаю!
Генріх Шпет, в’язень № 521:
— Так, я обійдуся без перекладача, містер Хьюсон, Правда, англійську мову знаю не дуже добре і говоритиму повільно, але, як ви розумієте, невідкладні справи мене в камері не чекають. Часу досить. Мушу вас попередити, я бачу — ви журналіст. Але не сподівайтеся на репортаж «Комуніст, що розкаявся». Розкаяння не буде. І репортажу теж не буде. Та якщо ваш журнал опублікує мої висловлювання про федеральний уряд, то я готовий говорити годинами.
Так, але чим же ще ви можете цікавитися, крім політики? Адже я не карний злочинець! Кого? От уже не думав… Чи знав я його? Це був мій найкращий друг, пане журналіст. Я й досі відчуваю себе винним, що покинув його у найвідповідальнішу хвилину.
Ми дружили з Кунцом ще з 1934 року. Познайомилися тут, у Мюнхені. Того року я приїхав у місто поступати на хімічний факультет Вищої технічної школи.
За рік до закінчення школи ми зрозуміли, що в Мюнхені нам робити нічого. Навіщо нам диплом доктора філософії, підписаний професором Гроттом-неуком, над яким насміхалися навіть гімназисти? Кунц запропонував їхати в Цюріх. Адже там працював Гужичка! А диплом, одержаний у його лабораторії, розкривав двері будь-якого інституту.
Так ми опинились у Цюріху. І мушу сказати, що на життя не скаржилися. Чого можна було ще бажати? А життя було справді цікаве. У мене особливо. Я згуртував цюріхських німців-комуністів. Адже в Швейцарії взагалі, і в Цюріху особливо, було дуже багато німців, що приїхали з Німеччини, Йоахім працював у лабораторії.
Непогана розстановка сил, правда? З його здібностями йому треба було займатися тільки наукою. Це було його, так би мовити, партійне доручення. А я працював у лабораторії рівно стільки, скільки треба було, щоб утримувати в рівновазі професора Гужичку. А це, повинен вам сказати, не так уже й легко.
Та одного разу ідилія полетіла шкереберть. Все сталося через цю, пробачте, сволоту Штюрмера, так би мовити, мого колегу, партайгеносе Цюріха. Мені здається, ви не усвідомлюєте всієї величі, всього блиску цього титула —
