Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков
— Ну добре, — намагався я заспокоїти його, — зникне то зникне.
— Я не жартую! — майже закричав Йоахім. — Тепер слона вже не врятувати!
Деякий час я ще сумнівався. Просто не розумів його, містер Хьюсон. Та через півгодини, а може, через годину на кормі почувся крик. Репетував той тип, який супроводжував звірів. Я кинувся на корму. Слона не було.
Кунц не міг знайти собі місця. Він розумів, що мене чекають неприємності. Але якби він знав, що мої неприємності — ніщо порівняно з тими, які судилися йому!
Я вирішив розіграти незрозумілу пропажу слона — що мені ще лишалося робити? Тим більше, що вся команда була переконана: тут не обійшлося без нечистої сили. Ось чому, коли ми прийшли в перший англійський порт, — не хотілося мати справу з французькими властями — я зразу викликав поліцію.
Справа обернулася серйозніше, ніж я сподівався. Команду арештували. Та через три-чотири дні відпустили всіх, крім Кунца. У нього не було документів, і, до того ж, не можна було приховати, що він німець.
Нав’язати нам слона не змогли ніяк — трапилася надто вже незвичайна справа. Але ніхто з команди більше уже не плавав. Всіх внесли в «поминальні списки» — ви, звичайно, знаєте, що це таке.
Профспілки, кажете? О, містер Хьюсон, ви наївна людина! Адже саме профспілки і складають ті списки. Чи ви можете назвати мені хоча б один випадок, коли профспілки справді заступилися за маленьку людину?
Кунца судили за порушення паспортного режиму. Мабуть, усе б і закінчилося тільки цим, бо Йоахім на суді просив надати йому політичний притулок, та справа проникла в газети. І одразу надійшла заява німецького посольства. Йоахіма обвинувачували в якомусь карному злочині.
Я знав Кунца недовго — якихось двадцять днів. Але, повірте, не треба великого строку, щоб переконатися, — така людина нездатна на злочин.
Оце й усе, що я знаю про Кунца. Ні, поліція ним більше не цікавилася. Приходив, правда, один через кілька місяців. Як він мене розшукав, не знаю. Казав, що знав Кунца ще з студентських років. Прізвище? Прізвище… здається, Тікль! А можливо, він був з поліції? Хто їх розбере?
Тепер, містер Хьюсон, дозвольте спитати вас: навіщо ви зайнялися цією справою? Письменник? Але вам все одно не вдасться опублікувати історію Йоахіма Кунца. Чому? Тому, що в нас комуністів не люблять, бояться їх навіть більше, ніж двадцять років тому. Так, він був комуністом, і це єдина подробиця, яку я знаю точно.
Прощайте, містер Хьюсон. Хочу думати, що ви чесна людина, і з того, що я вам розповів, не зробите нічого поганого.
Аксель Скунс — «негоціант»:
— О, ще один судовий виконавець! Описуйте, описуйте все! І цей костюм, що на мені,— він у мене один. І оцю кімнату — вона у мене теж одна! І, хай йому біс, дружину. Хоча ні, дружини ви в мене не опишете. Дружини в мене немає. Покинула! Покинула вчетверте, і цього разу, можете мені повірити, остаточно! Ро-зо-рився. Все!
Оце так новина! За останній час у мене, крім судових виконавців, нікого не було. Містер Хьюсон? Нерадий! Так, так, нерадий! Зараз не до світських умовностей, хай йому біс. А чого радіти! Ви мені принесли звістку про несподівану спадщину? Чи, може, всі мої кредитори змилостивились, і у вашій кишені листи, де вони повідомляють про необмежене фінансування? А якщо ні, то забирайтеся під три чорти, містер Хьюсон! Тепер у мене лише одне заняття. Яке? Бо-го-хуль-ствую!
Ні, мені не соромно. Хай соромиться цей старий лицедій — бог (ви бачите, як я богохульствую!). Ну, що ж, сідайте. Так, так, на ліжко. Стільців у мене вже давно немає.
Кого? Кого? Иоахіма Кунца? Так, так… Знаю я вашого Кунца! І мені приховувати нічого! Можете писати про мене в усі газети! Мені на все наплювати. Чи ви думаєте, що Аксель Скунс почне викручуватись і буде щось приховувати? Хе-хе! Ви мене не знаєте, юначе. А ваш Йоахім завжди удавав з себе Ісуса! йому я теж не вірю, як не вірю і цьому біблейському красунчику. Взагалі не вірю нікому!
Я все знаю наперед. Ви зараз почнете говорити мені, що я зробив нечесно. Виголошуватимете всякі слова на зразок «товаришування», «рука допомоги», «чесність». А я таких слів не знаю: я не-го-ці-ант.
«Рука допомоги»! Хе-хе! А хто подав мені цю «руку», коли я опинився в Індії на мілині? І на якій мілині! Послухайте, юначе!
У 1938 році я повіз в Індію партію верстатів. Ах, друже, тоді я був на 25 років молодший і в мене все було попереду. Хоча, якби я знав, що чекає мене попереду, то напевно, поступив би в поліцію! І не інакше.
Я вклав у верстати все, що в мене було, і багато з того, чого не було. Але це вже професійні секрети, мій друже.
Коли я розпакував ящики, то мало не збожеволів. Звідти потекла бура рідина; верстати перетворилися в іржавий мотлох! Ось що зробив зі мною цей старий нероба, мій боже єдиний! І це не востаннє!
Звичайно, до деякої міри я був сам винен. Треба ж перевіряти, чи змазані верстати, чи ні. Але я розбирався в цьому погано, дуже погано. Мені нікуди було подітися. І я лишився в чужій країні, в чужому місті. Ні близьких, ні знайомих. Та що знайомих! У мене не було ані півпенні! Я продав навіть біблію. А втім, цей предмет потрібен щонайменше…
Спочатку куди тільки я не посилав листи! А потім у мене не стало на що купувати конверти. Та й хто допоможе чесному негоціантові, що вирушив в Індію на свій риск? Хе-хе.
А як я голодував! Боже милий, якого я зараз не хочу згадувати, як я голодував! Отоді зустрівся мені цей німець. Ми познайомилися з ним у порту. Я там весь час крутився, маючи на увазі… А втім, це не так важливо.
Йоахім… Що ж робив у
