Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков

Гм, не запрошували? Все одно, містер Хьюсон, ми раді вам. Чому ж іншим разом? Серйозна справа? Тим більше! Пробачте за нескромність: ви не страховий агент? Тоді я до ваших послуг. Страх як не люблю страхових агентів, вони дурні й базіки.

Ні, ні, стривайте, містер Хьюсон. Проходьте у мій кабінет. Повірте: буду вам зобов’язаний. Для мене нема важчого обов’язку, ніж розважати гостей. Але, кажуть, ці прийоми необхідні. Можливо, можливо…

Сідайте сюди і розповідайте, прошу. Ви такий серйозний, ніби прийшли просити руки моєї дочки. Невже я вгадав?! Ні? Тим краще! Отже, я слухаю.

Боже мій, Йоахім Кунц! Ну, звичайно ж, знав! Дуже добре знав! Але, дозвольте, хто ви такий і чому цікавитеся моїм давнім другом?

Ну, слава богу, приємніше мати справу з журналістом, ніж з поліцією. У свій час поліція досить-таки набридла мені у зв’язку з Йоахімом. Після того як він зник з Цюріха, нашу лабораторію перетворили на філіал поліцейської дільниці.

Що ж, постараюся розповісти вам про Кунца. В усякому разі те, чого не забув. А втім, забути його неможливо. Яка це була людина, містер Хьюсон, яка людина! Чому я кажу «була»? А хіба ви маєте відомості, що він і досі живий? Розумієте, якщо людина двадцять п’ять років не дає про себе знати, то є всі підстави вважати, що вона «була», як це не сумно…

Ми працювали з ним у Цюріху в лабораторії Гужички. Робота була як робота, але Йоахім раптом збожеволів.

Гужичка займався ароматними речовинами. Одного дня Йоахім заявив, що не бажає варити духи для паризьких модниць і почне робити щось своє. Ми перелякалися і, признатися, не без цікавості чекали, що ж буде, коли про все дізнається шеф.

Настав день, коли Гужичка прийшов у лабораторію і звернув увагу на прилад Йоахіма, вкритий пилом. Він одразу запросив Кунца до себе в кабінет. Усі принишкли. Професор Гужичка був чудовий хімік, але й кричати вмів добре.

Та все було тихо. Більше того, хвилин через п’ятнадцять Гужичка вийшов до нас лагідний і замислений. На порозі він зупинився і, звертаючись до Йоахіма, сказав:

— Що ж, друже, це вдячна мета, дуже вдячна, але боюся, що ви шукаєте вічного двигуна.

Він не хотів сказати відверто, що, на його погляд, Кунц займається дурницею.

Йоахім посміхнувся:

— Професоре, не мине і півроку, як я це зроблю.

Тоді Гужичка схопив Йоахіма за руку, підвів до вікна і закричав:

— Ось тут, бачите, отут, — і показав на сквер перед інститутом, — я накажу за життя поставити вам золотий пам’ятник. За життя!

Я дуже добре запам’ятав цю сцену. Можливо, тому, що не часто вчений з світовим іменем обіцяє комусь за життя поставити пам’ятник із золота.

Йоахім почав працювати над своєю ідеєю, так би мовити, легально. Робив він це якось дивно: то сидів ночами, то не з’являвся в лабораторію кілька днів. Та улюбленцю Гужички все було дозволено. Тим більше, що скоро почалися чудеса.

Яка проблема? О, це складна справа. Ну хіба що в найзагальніших рисах… Ви, звичайно, знаєте, що таке каталізатори? Ну от… я не випадково вважав ваше знайомство з хімією більш ніж поверховим. Каталізатори— це речовини, які впливають на швидкість хімічної реакції. Вони можуть уповільняти її, проте найчастіше каталізатори прискорюють хімічний процес.

Йоахім працював над деякими проблемами каталіза. Але що він зробив? Боже мій, що він зробив! Одного разу… Скажіть містер Хьюсон, ви теж так добре пам’ятаєте свої молоді роки? Та що я кажу, ви такий молодий, що моє запитання явно не на адресу. Так ось, одного разу Кунц влетів в лабораторію, сяючи, як розпечена муфельна піч, і, звичайно ж, одразу почав пустувати — на це він був мастак. Він пов’язав рушника мов чалму і заявив:

— Дивіться, правовірні! Аллах дав мені надприродну силу. Дивіться і дивуйтеся!

З цими словами Йоахім схопив бювар з письмового стола і посипав його порошком з пробірки, яку тримав у руці. І… ви тільки не думайте, містер Хьюсон, що я розповідаю нісенітницю, бювар вмить розсипався. Лишився тільки пил, який одразу розвіявся від нашого захопленого крику.

Ми страшенно дивувались. Але все було дуже просто. Як би вам пояснити… Ось, мабуть, найпростіший приклад. Горіння. Як ви гадаєте, дерево горить самостійно? Звичайно! І навіть виділяє при цьому теплову енергію. Отже, сполучення молекул, що утворюють деревину, з киснем повітря — реакція, яка йде з виграшем енергії. Чому ж тоді дерево не загоряється само по собі?

Справа в тому, що для сполучення з киснем молекули в більшості речовин треба «розігнати», надати їм певної додаткової енергії. А потім уже реакція горіння проходить сама по собі, І, щоб дерево загорілося, його треба сильно розігріти.

Сподіваюся, ви зрозуміли мене? Йоахім задумався над цією проблемою: якщо реакція горіння, окислення все одно проходить з виділенням енергії, то чому б їй не черпати енергію, необхідну для «розгону» молекул, у самій собі?

Він винайшов свій каталізатор. Боже мій, я кажу про це так, ніби йдеться про нову ковбасорізку! Ви розумієте, що означає такий каталізатор? Коли яку-небудь речовину зіткнути з каталізатором Кунца, вона негайно окислюється, якщо, звичайно, здатна окислитися.

Ні, не тільки дерев’яні чи взагалі органічні речовини. Всі метали, навіть платина, перетворювалися в окис протягом кількох хвилин. А втім, зберігати цей каталізатор було неважко у скляній пробірці. А скло, як відомо, окислюватися не може: всі елементи, які входять до складу скла, знаходяться у вищому ступені окислення.

Стривайте, це ще не найдивовижніше. Виявляється, каталізатор Кунца впливав і на живі організми. Про це ми дізналися через три дні. Кунц приніс у лабораторію кролика, посипав його порошком, і через п’ять хвилин у клітці лишилася тільки морквина.

— Кунц! — закричали ми. — Як у тебе це виходить? І чому ти сам не перетворюєшся у вуглекислий газ і воду?

— Ну, це зовсім просто, — почав