Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков

Так ось, запам’ятайте, у кожній країні, де тільки жили німецькі піддані, існували осередки наці. Глава такого осередку називався партайгеносе.

Ні, звичайно, він не знав, що ми з Йоахімом комуністи. Але про щось, мабуть, догадувався. Бо прискіпувався до нас надзвичайно і весь час підсилав своїх негідників. З наймиролюбнішими пропозиціями, звичайно: зустріч у якомусь підвальчику, спільна прогулянка. Прогулянкою вони називали відчайдушну пиятику, за якою йшло відвідання будинку розпусти.

Я помітив, що вони зацікавилися Йоахімом тоді, коли у Гужички заговорили про його успіхи.

Одного вечора Йоахім повернувся додому вкрай схвильований. Він був такий блідий і висловлювався так, що я розхвилювався. Виявляється, Йоахіма зустрів Штюрмер і почав переконувати його вступити в їхню партію. Звичайно, це була провокація.

Розмова проходила, якщо так можна сказати, бурхливо. Йоахім розбив Штюрмеру голову. Але це ще півбіди. Обробляючи Штюрмера, він зопалу висловив йому все, що думав про наці взагалі і про Гітлера зокрема.

На другий день до мене підійшов один з молодчиків Штюрмера і посміхаючись заявив, що нам з Йоахімом лишилося жити два дні. Оскільки він повідомив цю радісну звістку саме мені, то я зрозумів — вони дізналися, що ми комуністи. А це вже небезпечно. Можна було не сумніватися, що Штюрмер і його кретини не жартують.

Ну і що ж з того, що ми жили в Швейцарії? Який ви наївний, пане Хьюсон! У ті роки німці почували себе тут як вдома. Я добре пам’ятаю, як вони викрали серед білого дня з Цюріха юнака, який співробітничав у комуністичній газеті. А поліцейські в цей час уважно роздивлялися хмари. Вони добре усвідомлювали, що з наці зв’язуватися небезпечно.

Ми вирішили виїхати у Францію. Не знаю точно, чи був на підозрі Йоахім, але за мною напевне стежили. Тому ми вирішили, що я, як завжди, іду вранці в лабораторію, а він, скориставшись відносною свободою, яку давав йому Гужичка, поїде на вокзал. Зустрітися ми повинні були вранці на другий день в Базелі.

Все пройшло щасливо, і через два дні ми вже розгулювали по Парижу. Саме так, «розгулювали». Ми переоцінили свої можливості. Документів ми не мали ніяких. Значить, навчатися не можна було. Роботи не було. І нас понесло по Франції. Спочатку ми опинилися в Ліоні. Але там роботи було ще менше, ніж у Парижі, а недоброзичливців — адже не приховаєш, що ми німці! — ще більше.

Ледве добралися до Марселя. Байдикували тиждень, і раптом Йоахім, не порадившись зі мною, завербувався матросом на якийсь корабель…

Мені треба було умовити його не робити цього, але я промовчав. І вже зовсім погано, що лишив його одного… Я вважав тоді (і тепер певен, що мав рацію), що нам треба повернутися до Німеччини. Ми потрібні на батьківщині як бійці. Так, до речі, я й зробив. Не подумайте, що я засуджую Йоахіма. Адже нам тоді було тільки по двадцять п’ять, і мені, признатися, теж дуже хотілося борознити моря.

Так ми розсталися. Я повернувся в Німеччину, де в підпіллі працював до арешту в 1942 році. З Йоахімом більше не зустрічався.

Я намагався дізнатися про нього, де лише було можливо. Але все марно. Пам’ятаю тільки, що коли я в 1945 році наприкінці війни сидів у Інзельбруку, в’язні розповідали про втечу, організовану в цьому таборі якимось Йоахімом Кунцом на рік раніше.

Коли мене звільнили, як бачите ненадовго, я відразу пішов до матері Йоахіма. Вона живе тут, у Мюнхені. Але і там нічого не дізнався. Жінка лежала в клініці для душевнохворих. Стара нічого не пам’ятає і нікого не впізнає, сердешна.

Ні, тепер я нічого про неї не знаю. Але ви на неї не розраховуйте. Найкраще було б покопатися у фашистських архівах. Проте боюся, що ви і там нічого не знайдете. Якби Йоахім був живий, ми б про нього знали. Така це була людина!

— Слухаю вас, пане Хьюсон. Чим можу бути корисний? Інтерв’ю? Радий служити вам! Розпоряджайтеся моїм часом, як вам буде завгодно. Ми охоче поінформуємо представника англійської преси про роботу одного з найбільших відділень нашої спілки. Отже, запитуйте, пане Хьюсон.

У мюнхенському відділенні спілки об’єднано… втім, до чого нам цифри! Краще поговоримо докладніше про те, чим ми займаємося. По-перше, звичайно, кожен офіцер бере участь у створенні бойової історії свого полку. По-друге, панове офіцери, збираючись тут, обмінюються спогадами. А по-третє, і це найголовніше, всі ми беремо участь у хорі.

О, хор у нас чудовий! Ми збираємося на репетиції щотижня. Ні, звичайно, не тут. Репетируємо на Людендорфплаці. Візьміть до уваги, в будь-яку погоду.

Ви записали це, пане Хьюсон? Що ж, дозвольте мені вас залишити? Питання до мене особисто? Гм… Повірте, я вам усе розповів. А в мене особисто більше ніж скромне минуле і, як бачите, ще скромніше теперішнє. Моє шануваннячко, пане кореспондент!

Ах, лист! Ого! Від екселенца Кіппа! Він пише, що я можу бути з вами відвертий? Ха! Так чому ж, чорт забирай, ви не сказали зразу, що у вас лист од Кіппа! Прошу вас, дорогий, прошу! Все, що вам потрібно!

Звичайно, комендант табору в Інзельбруку, це я, — підполковник Люренц Тафель. Ну, чому ж знаменитий? Ви перебільшуєте мої заслуги. Як ви сказали? «Ми не на суді, не треба скромничати?» Ха! Люблю пресу за дотепність. Хоча, повинен сказати, вважаю за краще триматися від неї подалі. Навіщо мені гласність? Що я — кінозірка чи популярний жокей?

— Як? Кунц? Ні! Такого в’язня я не пам’ятаю! Знаєте, шановний пане кореспондент, через мої руки їх пройшло кілька десятків тисяч. Отже, бог з ним, з вашим Кунцом. Тим більше, що я не сумніваюся, він там, де багато його колег. Адже, правду кажучи, мало хто виходив з Інзельбруку живий.

Ні, ні, втеч у мене не було чи… майже не було.